Угочанщина за часів "Королівського Євангелія"

Стаття опублікована у Науковому збірнику Закарпатського краєзнавчого музею, випуск XIII за 2013 рік, стор. 57-64, автор: Йосип В. Кобаль.

У лютому 1951 року на одній з полиць Мукачівського монастиря св. Миколая Василь Пронін виявив необліковану паперову книгу 15 ст. [Пронин, 1954, 133; 1957, 117], яка пізніше отримала назву «Королівське євангеліє» [Микитась, 1964, 7]. Не дивлячись на велику цінність та наукове значення цієї пам'ятки давньої літератури, її вивченню до останнього часу не приділяли належної уваги. А між тим книга потребує всестороннього дослідження фахівцями різних наукових дисциплін із залученням сучасних методів техніки. Зі свого боку автор цих рядків поставив собі за мету охарактеризувати історичне тло, на фоні якого було створено «Королівське євангеліє» та з'ясувати окремі моменти, пов'язані з його долею.
Угочанщина
    На сьогоднішній день усталеною є думка, що вказана книга була виготовлена у селищі Королеве Виноградівського району Закарпатської області (Україна). У минулому територія останнього належала до історичної Угочанщини. Угоча – це назва комітату колишнього Угорського королівства, більша частина якого охоплювала теперішній Виноградівський, частково Іршавський та Хустський райони Закарпаття, а менша – частину Сатумарського повіту Румунії та клаптик Саболч – Сатмар – Берегської області Угорщини. Перша писемна згадка про Угочу відноситься до близько 1200 року [Kiss, 1978, 14], хоч утворення одноіменного комітату деякі дослідники схильні датувати більш ранішим часом [Komáromy, 2001, 16, пос. 1]. Протягом 13-14 ст.ст. тут існувало навіть село Угоча [Szabó, 1937, 51], згадка про яке збереглася  у назві урочища поблизу сучасного села Сасова (Виноградівський район) [Mizsér, 1995, 65]. Стверджувалося, що колись на цьому місці стояв замок, знищений згодом р. Тисою [Valyi, 1798, 547-548 ], але документальних підтверджень цьому дослідники не виявили [Komáromy, 2001, 17].
                   Природне середовище Угочанщини в епоху середньовіччя
    Більша частина історичної Угочі – це низовина, через яку протікають річки Тиса й Боржава та їх притоки. Писемні джерела [Szabó, 1937, 30-31] та дані топоніміки [Mizsér, 1999, 15-70] вказують на те, що ця територія була дуже заболочена й часто потерпала від повеней. З півночі і сходу долину Тиси оперезують відроги Вигорлат-Гутинського вулканічного пасма. У 14-15 ст.ст. Угочанщину вкривали густі ліси, які в одній з грамот  молодшого короля Іштвана V  згадуються як мисливськi угіддя угорських королів [Komáromy, 2001, 20; Szabó, 1937, 36]. Тут водилися ведмеді, вовки, лисиці, олені, косулі, дикі кози, кабани, перепелятники тощо [Szabó, 1937, 37]. Чисельні річки, потічки, стариці, озера й болота були багаті на рибу.
    Низина й гірська частини Угочі суттєво відрізнялися природно-кліматичними умовами на регіональному рівні, що стало одним із визначальних чинників, який вплинув на процес заселення й господарського освоєння цих земель людьми.
Заселення й етнічний склад населення Угочанщини
    Територія Угочі була освоєна людьми ще в доісторичні часи [Mihalik, 1891]. Саме тут, біля Королева, знаходиться найдавніша в Україні стоянка первісних людей, вік якої частина дослідників оцінює в близько 1 млн. років [Haesaerts, Koulakowska, 2006], хоча не всі погоджуються з таким датуванням [Doronichev, 2008, 124-126]. Зафіксовані в регіоні також чисельні археологічні пам'ятки доби неоліту, міді, бронзи і раннього заліза [Потушняк, 1985а; 1986б; Балагури, 2001; Попович, 2006]. У пізньому залізному віці тут проживали фракійці, даки і кельти. Найвідомішою пам'яткою рубежу нашої ери є комплекс (городище+два могильники) поблизу с. Мала Копаня (Виноградівський район) [Котигорошко, 2008, 168-208; Kotigorosko, 2009]. Протягом 1-5 ст.ст. на цих землях осідають германські племена (вандали, гепіди). У 6-7 ст.ст. їх змінюють слов'яни [Котигорошко, 1977; Пеняк, 1980], які в кінці 9-10 ст.ст. були підкорені древніми уграми, але археологічних свiдчень цього, поки-що, не зафіксовано.
    На рубежі 10-11 ст.ст. виникає Угорське королівство. Угоча стає прикордонним регіоном, інтенсивне освоєння якого проходить уже в 12-13 ст.ст., переважно угорським і можливо німецьким населенням [Szabó, 1937, 43-48]. Монголо-татарське вторгнення 1241 р. не зупинило цей процес, а відкрило нові можливостi для колонізації угочанських земель. Угорські й німецькі поселенці поступово асимілювали залишки давнього слов'янського населення краю, котре, судячи з місцевої топоніміки (Балатон, Белеград, Лекенце, Седліце, Стубло тощо), належало до південних і західних слов'ян [Кобаль, 1996, 237-238].
    Радикальні зміни стосовно кількості й етнічного складу населення Угочанщини наступили у 14 ст. Саме тоді у гірській зоні регіону починають осідати з наростаючою інтенсивністю два нові етноси: рутени (українці) й волохи (румуни). Заселення Угочанщини українцями розпочалося між 1336 і 1351 роками з північного напрямку румунськими воєводами із Білок (Іршавський район) й охоплювало правий берег Тиси (Ком'яти, Раковець, Чингава, Шард) [Szabó, 1937, 95-115]. Румунські поселенці рухалися зі сходу. Вони між 1337 і 1378 роками заснували низку сіл на схилах хребта Оаш (Овош) на лівому березі р. Тиси [Szabó, 1937, 118-129].
    Отже у часи, коли створювалося «Королівське євангеліє» (кін. 14 – поч. 15 ст.ст.) територія Угочанщини була майже повністю заселена. На низовині проживали переважно угорці, які поступово aбсорбували німецьких колоністів і представників давніx слов'ян. Вони займалися головним чином землеробством і виноградарством й належали до католицької церкви. Гірську зону заселяли українці (правий берег Tиси) й румуни (лівий берег Тиси), головним заняттям яких було скотарство. У конфесійному відношенні це були християни східного (грецького) обряду тобто православні. (Рис. 1).
Назва «Королівського євангелія»
   Свою назву – „Королівське” –  євангеліє отримало  від назви місця, де воно, як вважається, було виготовлене, а саме селища Королева. Проте згаданий населений пункт з 13 до 20 століття мав іншу назву, а саме Кірайгазо, що переводиться на українську з угорської як «будинок (дім) короля». У чехословацький період поселення  називалося Кральово над Тисою [Statistickỳ lexikon…, 14]. І лише з 1946 року стало офіційно Королево. Сам переписувач євангелія, Станіслав Граматик, в колофоні книги написав: «Сь тетраевангелие, исписася вьнелабском граду михалевь избь, кралхазской…» [Пронин, 1954, 134; 1957, 117; Микитась, 1964, 7]. Тобто слово «Королево» він не вживає, натомість топонім «Кіральгазо» виступає в нього у формі прикметника – «кралхазской». Першовідкривач книги В.Пронін на підставі інтерпретації слів «венелабском граду» висунув припущення, що місцем, де переписували євангеліє, могло бути містечко Вонілово (нині Войнилів Калушський район Івано-Франківська область України) [Пронин, 1954, 134; 1957, 117]. Дослідник, однак, зауважив, що якщо «вь» читати як прийменник, то отримуємо інший варіант прочитання: «в Нелабском граду»  [Пронин, 1957, 117, пос. 4]. Але в той час він ще не знав, що Королівський замок колись називали Ньолабським! Проте через чотири роки, 25 липня 1961 року, в акті передачі євангелія з Мукачівського монастиря в Закарпатський краєзнавчий музей (м. Ужгород), підписаному і В. Проніним, зазначено: «Євангеліє рукописное 1401 г. написанное в Королево». Таке ж формулювання потрапило і в інвентарну книгу згаданого музею (запис здійснена 17.08.1961 р.), в якому до нині зберігається ця цінна пам'ятка під номером А-798. Першим сучасну назву книги офіційно вжив В.Микитась у 1964 році, але із застереженням: «Це так зване «Королівське євангеліє…» [Микитась, 1964, 7]. Починаючи з цього часу, вказана назва міцно вкоренилася у науковому середовищі, а віднедавна і серед широкого загалу. Проте питання точного місця виготовлення євангелія, а з ним і його назви, є не такі очевидні, як це на перший погляд може здатися, по крайній мірі, якщо підходити до нього виключно з наукової точки зору. Все упирається в інтерпретацію вже згаданого вище пасажу євангелія, написаного Станіславом Граматиком. Якщо виходити із загальноприйнятої думки, що «град Нелаб»  це замок Ньолаб (нині Королівський замок), а прикметник «кралхазской» вказує поселення «Кралгазо» тобто угорське «Кірайгазо» (нинішнє Королево), то постає дилемма, де переписувалося євангеліє: у замку Ньолаб або власне у Кірайгазі тобто Королеві? Справа в тому, що на час, коли було завершено переписуваня євангелія, 1401 рік, замок Ньолаб і поселення Кірайгазо (село Королево) були окремими адміністративними одиницями, розділеними й географічно. Виходячи із цього факту, інтерпретувати однозначно вказаний вище пасаж важко. Якщо ж допустити, що Станіслав Граматик  ототожнював назви «Ньолаб» і «Кралхаза», то тоді євангеліє переписувалося не в Королеві, а в сусідньому замку. Натомість, якщо прийняти , що переписувалося воно в  «михалевь избь, кралхазской», тобто Королеві, тоді незрозуміло,  до чого тут замок «Нелаб». Цікаво, що в одній з грамот від 27 червня 1402 року згадується підданий синів воєводи Драга Юрія і Шандрінуса із Королева швець Михайло  (C. Toth, 2006, 348, № 67). Можливо євангеліє переписували саме в його хаті. Можна припустити, що термін «в Нелабском граду» тут означає не конкретно замок, а домінію, центром якої він був і до якої дійсно належало тоді ще село Кірайгаза (Королево). У цьому випадку місцем виготовлення євангелія стає сучасне Королево.
    Отже констатуємо, що точне місце, де було переписане «Королівське євангеліє», із даних колофона книги, визначити, поки-що, не вдалося. Це питання потребує дальших досліджень.
Замок Ньолаб
    Замок Ньолаб вперше під такою назвою фігурує в джерелах з 1315 року. У 1378 році Людовик  Великий дарує його з усіма приналежностями волоським (румунським) воєводам Драгу і його брату Івану Волоху [Komáromy, 2001, 27;  Szabó, 1937, 282-285]. Як свідчить одна із грамот від 10 серпня 1401 року, воєводу Драга за захоплення окремих володінь від синів Якча Кушалі в комітаті Солнок (нині Румунія) було засуджено до смерті з конфіскацією всіх маєтків, замків тощо. З іншого боку сини Якча Кушалі погодилися звільнити синів воєводи Балка Дмитра і Шандрінуса, синів Драга Юрія і Шандрінуса та сина Івана Волоха Василя від наслідків цього рішення, взамін того, що вони повернуть їм захоплені Драгом володіння. [Zsigmondkori..., 141]. Замок Ньолаб дійсно залишився в руках нащадків Драга та Івана Волоха. [Zsigmondkori..., 207]. З цим не погодилися їхні родичі: сини воєводи Балка Дмитро і Шандрінус, які подали на них до суду. Король Сігізмунд доручив розглянути справу своєму фавориту Петру Перені. Оскільки представити оригінальні грамоти на володіння Ньолабом  і домінією нащадки Драгів, Івана Волоха  і Балка не змогли, то король відібрав від них замок й віддав його в якості нової дарчої Петру Перені. [Komáromy, 2001, 29-30]. У цій грамоті, виданій у Буді 8 березня 1405 року,  Сігізмунд зазначає, що дарує замок Ньолаб і його приналежності Петру Перені за заслуги перед королем, особливо за мужність у битві проти зрадників під Потоком (нині Шарошпоток, Угорщина). [Zsigmondkori..., 443]. Справа в тому, що протягом 1388-1403 років Сігізмунд змушений був боротися з баронською лігою, яка виступала проти його зовнішньої і внутрішньої політики. Весною 1401 року короля навіть арештували й тримали в ув'язненні до кінця літа, коли він заключив з лігою мирову й вигнав майже усіх чужинців з керівних посад в Угорщині [Mályusz, 1984, 49-50]. Один із синів Балка, Дмитро, у 1403 році теж виступив проти короля і від нього забрали частину володінь. [Zsigmondkori ..., 348].
    Таким чином, у часи написання Королівського євангелія (1401 р.) замком Ньолаб й тодішньою Кіральгазою (Королевом) володіли Драг й Іван Волох або (після серпня 1401 р.) їхні сини Юрій і Шандрінус та Василь. Вони, як і їх знамениті батьки Драг та Іван Волох, були дуже заможними й цілком могли виступити замовниками виготовлення досліджуваного євангелія. По-перше, більшість населення їхніх володінь у Марамороші та Угочі – це волохи (румуни) та рутени (українці), які на той час сповідували християнство грецького обряду тобто були православними. По-друге, уже в 1390 році Драг побував у Константинополі й домігся від патріарха Антонія IV як патронa  право ставропигії для Грушівського монастиря, ігумен якого отримував юрисдикцію і над православними Угочі [Hodinka, 1909, 26]. Можна припустити, що повернувся він звідти не з пустими руками й приніс з собою також церковнi книги, серед них, можливо, і прототип «Королівського євангелія». По-третє, вчених людей, на кшталт Станіслава Граматика, які розумілися на церковнослов'янській мові, було в той час хоч і не багато, aле все ж таки вони були. Сам король Сігізмунд терпимо відносився до чужинців взагалі й до людей грецького обряду зокрема, а його канцелярія видавала грамоти і на слов'янській мові. У нього був свій особистий лектор Іштван Білкеї, румун із Білок (нині Іршавський район Закарпатської області), який читав й роз'яснював йому книги, cупроводжуючи Сігізмунда по всій Європi. [Mályusz, 1984, 269-270]. Освіченість була в той час поширена й на нижчих щаблях адміністративного управління. Про це свідчить і географічно та хронологічно найближча до «Королівського євангелія» пам'ятка – церковно-слов'янська пергаментна грамота 1404 року, видана в Сиготі (нині Сігетул Мармаціей, Румунія) комітатськими урядниками і марамороськими дворянами – волохами  стосовно володінь Грушівського монастиря [Петров, 1927]. Отже поява у 1401 році «Королівського євангелія» саме на території сучасного Закарпаття, виходячи з вищенаведеного, не є чимось унікальним.
Стефан Вінц
    Одним з найбільш інтригуючи питань, пов’язаних з «Королівським євангелієм», є його 550-річна історія від часу написання (1401 р.) до загадкового відкриття у 1951 році. Багато чого тут ще неясно й потребує подальших ґрунтовних досліджень. Достеменно відомо лише, що переписав євангеліє Станіслав Граматик у 1401 році (датування підтверджується палеографією і водяними знаками (дзвін та верхня половина єдинорога), які знаходять докладні аналогії на паперових грамотах із архіву Лелеського Конвенту [Lehoczky T., 2001, 160-169] (рис. 2). Точне місце його виготовлення – замок Ньолаб чи нинішнє селище Королево – теж потребує уточнень. Більш-менш надійно можна стверджувати, що замовником (чи замовниками) виготовлення книги був волоський (румунський) воєвода Драг або хтось із кола його рідних (жінка, сини Юрій і Олександр або його брат Іван Волох та його син Василь). Драг вперше фігурує як «колишній» тобто вже не живий в одній із грамот від 10 серпня 1401 року [Zsigmondkori ..., 1958, 141]. Драг з воєводою Балком причетні до розвитку православної віри й візантійської культури серед волоського населення історичного Мараморошу (Грушівський монастир) та Угочі (більшість волохів у той час становили румуни, але серед них було чимало і балканських слов'ян [Csánky, 1890, 37] та рутенів (українців)). Отже виникнення цієї цінної пам’ятки культури слід пов'язувати в першу чергу з волоським (переважно румунським) етнічним середовищем історичної Угочі й Марамороша та його зв’язками з Балканським півостровом.
    Після смерті Драга замок Ньолаб і домінія перейшли у спадок його синам (Юрію та Олександру) та їхньому дядькові Івану Волоху (у 1403 р. ще жив [Zsigmondkori ..., 1958, 286 ] і сину Василю. Проте у 1405 р. король Сiгізмунд передає замок Петру Перені, а самі нащадки Балка й Драга отримують посілості в комітаті Солнок (нині територія Румунії). [Zsigmondkori..., 1958, 448]. Що сталося з «Королівським євангелієм» у цей час – невідомо. В одній з грамот за 1406 рік повідомляється, що вдова Драга і її сини отримали від Петра Перені якісь скрині, в яких зберігався їхній крам (очевидно в замку) [Zsigmondkori..., 1958, 588]. Таким чином, частину свого майна, речей, які зберігалися в замку, вони не встигли вивезти й ті якийсь час знаходилися в руках Петра Перені. До кого зрештою потрапило «Королівське євангеліє» - наразі невідомо.
    Важливі відомості про долю пам’ятки збереглися в ній самій. На одному з листків, доданому до євангелія вже після його виготовлення (на папері зображений водяний знак у формі дзвона, подібний, але не тотожний аналогічним знакам у самому євангелії), з напису, який стилем дещо відрізняється від письма євангелія, дізнаємося, що цю книгу купив (від кого не зазначено) Стефан Вінц і передав її попу Нікіті [Пронин, 1954, 463; Шевніна, 2004, 72-73]. Родина Вінц – відома румунська дворянська сім'я в Марамороші, центром володінь й проживання яких були долини річки Косо, яка впадає в р. Ізу, лівий приток Тиси неподалік нинішнього міста Сігетул Мармацеї, Румунія. З кінця 14 ст. до 17 ст. тут  існувало навіть село «Вінцфалво» тобто «село Вінца», яке пізніше з'єдналося з Будфолвою (нині Будешті, повіт Марамуреш, Румунія). [Csánky 1890, 453; Bélay, 1945, 60-62]. Родоначальником Вінців був «Vinch filiis Bud de Budfalva Olahus de Maramarurio», якого у 1405 році ввели у володіння низки посілостей, в тому числі і заснованого ним села Вінцфолва [Mihályi, 1900, 132]. Але коли жив Стефан Вінц, який купив «Королівське євангеліє»? Нам, поки-що, вдалося розшукати лише одного Стефана Вінца, який жив наприкінці 15 – початку 16 ст.ст. в долині р. Косо в селі Серфолво (нині Сирбі, Марамороський повіт, Румунія). З іменем Стефана Вінці вперше зустрічаємося 1479 року [Bélay, 1943, 196]. Цей Стефан Вінц разом зі своїм сином Томашом (Фомою) та родичом Дмитром Вінцом отримали у 1505 р. від короля Владислава право на володіння землями в низці сіл Мараморошa. [Joódy, 1943, 57]. Дещо раніше, у 1483 р., згадуються також Михайло Вінц та Марина й Анна Вінц [Mihályi, 1900, 555]. Частинa з цих Bінців фігурує і серед переліку родичів Стефана Вінца в «Королівському євангелії». Тож можна припустити що Стефан Вінц, який купив книгу і Стефан Вінц, який у 1505 р. отримав дворянство, одна й таж особа. Цьому, до речі, не заперечують і палеографічні особливості тексту покрайнього запису. Сам Вінц передав євангеліє попу Нікіті з умовою, щоб той його передавав далі нащадкам і не смів продавати книгу.
    Ситуацію з долею «Королівського євангелія» доповнює й одночасно ускладнює ще один факт. У 1530-х роках євангеліє, переписане Станіславом Граматиком, ніби-то бачили у замку Ньолаб, у бібліотеці вдови Габора Перені Кателіни Франгепан – відомої меценатки угорської культури [Ozsvát, 1995].
    Невідомо чи Стефан Вінц купив євангеліє до того як воно потрапило в бібліотеку Переніїв чи після? У всякому випадку «Королівське євангеліє» зникає зі сторінок історичних джерел (по крайній мірі автор цих рядків не зумів відшукати про нього відповідні дані). Де зберігалася книга протягом наступних століть – залишається загадкою. Нам видається ймовірним, що євангеліє тривалий час зберігалося в якійсь із марамороських церков, а потім звідти потрапило в Мукачівський монастир. У цьому сенсі пророчими виявилися слова Ю. Яворського стосовно перспектив відкриття нових старовинних книг у селах Мараморощини: «…возможны очень крупные и неожиданные достижения…» [Яворскій, 1991, 5]. Підсумовуючи вище написане, попередньо можемо зробити наступні висновки стосовно «Королівського євангелія»: 1) книга була переписана Станіславом Граматиком у замку Ньолаб або Королеві на замовлення чи за сприяння волоського (румунського) воєводи Драга (або його родини); 2) ймовірним прототипом євангелія міг бути твір, пов'язаний з Балканами; 3) євангеліє пов’язане, в першу чергу, із волоським культурним і релігійним середовищем історичної Угочі та Марамороша; 4) якийсь час доля євангелія була тісно пов’язана з волоською (румунською) родиною Вінців; 5) вивчення історії «Королівського євангелія» потребує дальших зусиль.

SUMMARY:
UGOCHA DURING A GOSPEL OF KOROLEVO
Josyp KobalThe. article describes komitat Ugocha during the creation of a Gospel of Korolevo. The author concludes that the book was commissioned by Romanian magnate Drag or members of his family. Keywords: Ugocha, Nyolab Castle, Drag, Gospel of Korolevo, Vinc.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
Балагури Э. Население Верхнего Потисья в эпоху бронзы. – Ужгород: УжНУ, 2001. – 392 с.
Кобаль Й.В. До питання про заселення південних схилів Карпат східними слов'янами (на прикладі Закарпатської області України). //Początki sąsiedztwa Pogranicze etniczne polsko-rusko-slowackie v srredniowiecru. Materialy z konferencii 9-11 V Rzeszów. 1995. Red. S. Czopek. – Rzeszów, 1996. – c. 233-241.
Котигорошко В. Новые данные к изучению древней истории славян Закарпатья. //Slovenska Archaeologia. – 1977. – P.XXV. № 1. – C. 81-102.
Котигорошко В. Верхнє Потисся в давнину. – Ужгород: «Карпати», 2008. – 432 c.
Микитась В.Л. Давні книги Закарпатського державного краєзнавчого музею. Опис і каталог. – Львів, 1964.
Пеняк С.І. Ранньослов’янське і давньоруське населення Закарпаття V-ХШ ст. – К.: Наукова думка, 1980. – 179 с.
Петров А. Древньйшая церковнославянская грамота 1404 г. с карпаторусской территории. – Ужгородъ, 1927. – 15 с.
Попович І. Закарпаття за доби раннього заліза. – Kraków – Lwоw: Vydawnictwo Uniwersitetu Jagielloňskiego, 2006. – 121 c.
Потушняк М. Неолит Закарпатья: культуры Криш и расписной керамики. //Археология Украинской ССР. Т. 1. – К.: Наукова думка, 1985а. –  c.139-150.
Потушняк М. Полгарская и баденская культуры Закарпатья. //Археология Украинской ССР. Т. 1. – К.: Наукова думка, 1985б. – с. 291-305.
Пронин Василий. История Мукачевской епархии (с древнейших времен до первой мировой войны 1914 г.). – Мукачево. 1954 (машинопись). ЗКМ Арх. – 14437.
Пронин Василий. Закарпатское евангелие 1401 года. //Православная мисль. – 1957. –  № 2. – с. 117-123.
Шевніна Т. Покрайні написи в рукописних книгах та стародруках  XV-ХІХ ст. з колекції фондів Закарпатського краєзнавчого музею. //Науковий збірник Закарпатського краєзнавчого музею. Випуск VI.  – Ужгород: «Патент», 2004. – с. 69-84.
Яворскій Ю.А., Новыя рукописныя находки в области старинной карпаторусской письменности XVI-XVIII вековъ. – V Praze, 1931. – 134 c.
Bélay V. Máramaros megye társadalma és nemzetiségei. Budapest: Sylvester Rt., 1943. – 224 old.
Csánky D. Máramarosmegye és az oláhság a XV században. //A magyar Történelmi Társulat, 1889, aug. 25-31-iki vidéki kirándulása Máramaros vármegyébe és Nagy-Bánya városába. – Budapest: A M. Történelmi Társulat kiadása, 1899. – О. 27-56.
Csánky D. Magyarország történelemföldrajza a Hunyadiak korában. – Budapest: A Magyar Tudományos Akadémia, 1890. – 789 old.
C. Tóth N. A leleszi konvent országos levéltárában lévő Acta anni sorozatának oklevelei II. közlemény 1400-1410. (Pótlás a Zsigmondkori oklevéltár  III. kötetéhez //A nyíregyházi Jósa András Múzeum Évkönyve. – 2006, 48, 399-442.
Doronichev V.B. The Lower Paleolithic in Eastern Europe and the Caucasus: A  Reapprisal of the Data and New Approaches. //PaleoAnthropology. – 2008. – р. 107-157.
Haesaerts P., Koulakowska L. La séguence pédosédimentaire de Korolevo (Ukraine TransCarpatique): contexte chronostratigraphique et chronologique.//Європейський середній палеоліт. Під ред. Л.В. Кулаковської. – К.: Шлях, 2006. – С. 21-37.
Hodinka A. A munkácsi görög-katolikus püspökség története. – Budapest: Magyar Tudományos Akadémia, 1909. –856 old.
Joódy P. Mármaros vármegye 1749-1769.évi nemesség vizsgálata. – Maramarosszige: Varga Béla Könyvnyomda Vállalata, 1943. – 238 old.
Kiss L. Földrajzi nevek etimologiai szótára. – Budapest: Akadémiai kiadó, 1978. – 726 old.
Komáromy András. Ugocsa vármegye a történelemben. – Válogatott irások. – Szerk. Kobályné-Homoki Ilona. – Ungvár: Kárpátaljai Magyar Kulturális Szövetség, 2001. – 181 old.
Kotigorosko V. Mala Kopanya. – Satu Mare: Editura Muzeului Sātmārean, 2009. – 125 p.
Lehoczky T. Régi papiros-vizjegyek rajzai. //Csatáry Gy., A Lehoczky hagyaték. – Ungvár: Kárpátaljai Magyar Kulturális Szövetség, 2001. – О.155-172.
Mályusz E. Zsigmond király uralma Magyarországon. 1387-1437. – Budapest: Gondolat, 1984. – 338 old.
Mihályi J. Máramarosi diplomák a XIV és XV századból. – Máramoros – Sziget: Máyer és Berger Könyvnyomdája, 1900. – 674 old.
Mihálik J. Öskori emlékek Ugocsa vármegyében. //Archaeológiai Értesitő. –  1891. XI köt. – О. 410-418.
Mizsér L. Ugocsa és Ung megye Pesty Frigyes 1864-66.évi Helynévtárában. – Nyiregyháza, 1999. – О. 15-70.
Ozsvát L., Királyháza korok váltóin. – Budapest – Ungvár: Intermix Kiadó, 1995.
Statistickỳ lexikon obci v zemi Podkárpatoruské. Uredni seznam mist podle zákona ae dna 14. Dubna 1920, čis.266 sb. zák. a nař. –  V Praze: „Orbis”, 1937. – 53 s.
Szabó I., Ugocsa megye. – Budapest: Kiadja a Magyar Tudományos Akadémia, 1937. – 615 old.
Vályi A., Magyarországnak leirása. – Buda, 1798.
Zsigmondkori oklevéltár. I. Első rész  (1387-1399). Összeálitotta Mályusz Elemér. – Budapest: Akadémiai Kiadó, 1951. – 795 old.
Zsigmondkori oklevéltár. II. (1400-1410). Összeálitotta Mályusz Elemér. – Budapest: Akadémiai Kiadó, 1958. – 658 old.