Тепла зустріч Товариства польської культури в Ужгородському замку . Мультикультурна коляда в музеї.

 У Закарпатському обласному краєзнавчому музеї імені Тиводара Легоцького відбулася тепла й надзвичайно атмосферна зустріч за участі Товариства польської культури Закарпаття імені Ґневи Волосевич.

Захід було організовано з ініціативи голови Товариства польської культури Закарпаття імені Ґневи Волосевич Александри Землинської та родини Боболовичів, за підтримки адміністрації музею.
Подія стала прикладом живого мультикультурного діалогу, у якому традиції, пам’ять і сучасність поєдналися у щирому спілкуванні.
Стіни Ужгородського замку цього дня наповнилися різдвяними колядками — традиційними польськими, українськими, а подекуди й із колоритним закарпатським діалектом. Учасники виконували знайомі композиції, ділилися спогадами про звичаї, родинні традиції, рецепти святкових страв. Для гостей були підготовлені пісенники, тож кожен охочий міг долучитися до співу, відчувши себе частиною спільної традиції.
Особливо зворушливою стала участь дітей, які декламували віршики та колядки, наповнюючи простір замку щирістю й радістю. Лунали також розповіді про значення коляди як духовної та культурної спадщини. Отець Генрик, представник римо-католицької церкви, наголосив, що головна цінність колядки — це її посил: нагадування про прості дива, які може творити кожен із нас, про добро, світло й цінності, які ми передаємо наступним поколінням.
Важливим акцентом зустрічі стало усвідомлення єдності у складний для країни час. Члени товариства — серед яких є воїни та волонтери, що боронять свободу України, — є яскравим свідченням того, що збереження власної культурної ідентичності поєднується з глибокою підтримкою української держави.
Директорка музею Ольга Шумовська підкреслила, що саме через такі прості, щирі жести співпраці й взаємопідтримки вибудовуються культурні мости співдружності. Добро, про яке цього дня йшлося як у релігійному, так і в етичному вимірі, є основою взаєморозуміння між народами.
У невимушеній, затишній атмосфері замку учасники обговорювали досвід діяльності товариства та музею, ділилися ідеями й планами майбутньої співпраці — реалізації спільних проєктів, присвячених традиціям, звичаям, фольклору та культурній спадщині.
Такі зустрічі є надзвичайно цінними для музею, адже вони знайомлять із культурою сусідніх народів, дають змогу порівнювати, вчитися й разом творити відкритий мультикультурний простір для партнерів, які шанують і поважають як власну культуру, так і культуру України.
Захід залишив по собі відчуття тепла, щирості та взаємної поваги, ще раз довівши: Ужгородський замок — це не лише історична пам’ятка, а й живий простір зустрічі людей, традицій і добрих смислів.
Надія Роуканич,
ст. науковий співробітник відділу науково-освітньої роботи.





Зафіксувати мить у просторі пам’яті

 У День музейного селфі Закарпатський обласний краєзнавчий музей імені Тиводара Легоцького тематично підготувався до зустрічі відвідувачів. Уже біля входу до Ужгородського замку гостей чекала спеціально облаштована зона зі скринькою, у якій причаїлися білетики із завданнями для музейних селфі.

Скануючи QR-код при вході, гості мали змогу ознайомитися з соціальними мережами музею, долучитися до конкурсу на найкраще музейне селфі та отримати подарунок за самостійне виконання завдань. Значна кількість відвідувачів охоче приєдналася до квесту, серед них різні вікові категорії людей. Метою якого було поєднати історичну довідку з естетикою, креативністю та особистим баченням музейного простору.
Селфі-пригоди цього дня спонукали гостей глибше зануритися в історичний контекст краю, уважніше придивитися до різноманіття експонатів, відкрити для себе нестандартні підходи до пізнання історії та провести дозвілля у форматі жвавого й захопливого дослідження.
Приходячи до замку, відвідувачі не завжди замислюються над цінністю миті, у якій перебувають. Натомість День музейного селфі став чудовою нагодою зафіксувати себе серед локацій, де звичайна мить перетворюється на культурну спадщину та живу пам’ятку історії.
Наш музей — це багатство локацій, тематичних виставок, цінних експозицій і різноманітних колекцій. Це простір пам’яті, яку важливо осмислювати та актуалізовувати відповідно до сучасних суспільних тенденцій. Створюючи міст між народом і культурою, ми не лише зберігаємо історію, а й надихаємо продовжувати її далі.
Надія Роуканич,
ст. науковий співробітник









Тематична екскурсія «Зимуючі птахи нашого краю»

 Цьогоріч зима показала свій характер і щедро насипала снігу й вдарила морозами. До Ужгорода прилетіли великі зграї крижнів та баклани, щоб знайти ще незамерзлі водойми з їжею. Які ще птахи залишаються в нас на зимівлю, дізнавалися відвідувачі музею під час тематичної екскурсії «Зимуючі птахи нашого краю», яку провела завідувач сектору природи Руслана Джахман в експозиції «Природа Закарпаття».

​Учасники заходу побачили найпоширеніших пернатих: синичок, горобців дроздів, воронових, які часто можна побачити поруч із людиною. Зараз вони потребують нашої допомоги, тож розглянули ще й пташине меню. Руслана Василівна розповіла про продукти, які можна ставити в годівничку та нагадала про правила догляду за нею. Лише в зимовий період у нашому краї можна побачити омелюхів, в’юрків чи зимняків. Вони теж представлені в експозиції, як і рідкісні птахи, зокрема дрохва та сип білоголовий, які вже в природі Закарпаття не зустрічаються.​А для тих, хто хоче краще пізнавати світ птахів, була організована невелика виставки літератури, присвячена нашим крилатим друзям.
​У ці дні в багатьох країнах світу проходять Різдвяні обліки птахів, тож долучайтеся й ви: спостерігайте, рахуйте птахів, а свої результати можете надіслати на пошту dz.rusja@ukr.net
​Ми щиро вдячні всім відвідувачам, які побували сьогодні в музеї за зацікавлення до екскурсії та донати, якими вони підтримали збір для маленького хлопчика Олега Ригана, який бореться з м’язовою дистрофією Дюшена.
Руслана Джахман,
завідувач сектору природи











Ділимося приємною подією ✨

 На запрошення Українського радіо Ужгород 107.2 відбулося інтерв’ю з директоркою музею Ольгою Шумовською. У розмові йшлося про культуру, щоденну роботу музею, підсумки діяльності та нові плани розвитку.

Щиро дякуємо ведучій та журналістці Марʼяні Лошак за запрошення, професійну розмову та щирий інтерес до теми культури й її важливості у сучасних реаліях.
У час війни особливо важливо говорити про нашу культуру, підтримувати та популяризувати її. Саме радіо сьогодні відіграє в цьому важливу роль — доносить культурні сенси до широкого загалу й підтримує суспільство. 📻🇺🇦
🎧 Інтерв’ю можна прослухати за посиланням:



Що сниться птахам взимку?

 Гортаючи старі часописи в бібліотеці Закарпатського обласного краєзнавчого музею ім. Т. Легоцького мимоволі переносишся в минуле й уявляєш собі, яке життя було тоді, чим займалися наші предки тощо. Дещо в нас змінилося за століття: одяг, побут, з’явилися різноманітні ґаджети, які значно полегшують наше життя, але є й вічні цінності, які передаються з покоління в покоління, зокрема й любов до природи та турбота про тварин.

Нашу увагу привернуло оповідання «Сон синиці» учня горожанської школи в Ужгороді Шніцера А., надруковане в шостому номері дитячого журналу «Наш рідний край» у лютому 1938 року. У розповіді йдеться про те, як важко дрібним птахам взимку, коли навколо все заметено снігом і їжу знайти досить складно. Синичка теж переживала з цього приводу та так у журбі й заснула. У сні вона перенеслася в теплий літній ранок, коли вдосталь черв’ячків та інших смаколиків. Прокинулася від холодного вітру й тривожні думки знову повернулися, але в маленькому серденьку з’явилася й надія, що люди про неї не забудуть і допоможуть пережити важкі часи й пташка полетіла в село. Оповідання невелике, але з глибоким змістом і дуже актуальне.
Зараз пернаті теж потребують нашої допомоги, тож не забуваймо їх підгодовувати. Всі зерноїдні птахи їдять соняшник, просо, крихти білого хліба. Гарбузове й кавунове насіння, а також несолоне сало полюбляють синички. Насіння соняшника й гарбуза має бути несмажене й подрібнене, зерна пшениці, жита, кукурудзи, вівса теж бажано подрібнити. Шматки сала можна нанизати на мотузку й поченити на гілках дерев і кущів так, щоб їх не могли дістати коти або собаки. Шишки, горіхи, жолуді можна розкласти прямо на сніг або на землю. Ними поласують дятли та сойки. Вишні, сливи, сухофрукти та ягоди з компоту теж підходять для підгодівлі птахів, а залишеними на дереві яблуками люблять ласувати дрозди, виноградом – сороки, горобці, горіхами – дятли, ворони, сойки й, безумовно, граки. Вони «носяться» з ними цілу зиму. Якщо на подвір’ї зростають кущі калини чи горобини, то можуть навідатися й омелюхи, які прилітають до нас на зимівлю.
Спостерігаючи за птахами на годівницях, можна вивчити їхні вподобання й далі підгодовувати улюбленими ласощами. Головне, щоб їжа не була зіпсована, а годівничка завжди чиста й доглянута. Також не слід забувати про те, що підгодівля має бути регулярною аж до весни, тому будьмо відповідальними, а пташки віддячать нам своєю піснею й працею.
Руслана Джахман,
завідувач сектору природи









НОВІ ДАРУНКИ НАШОМУ МУЗЕЮ

  На завершення насиченого робочого тижня музейники отримали гарний подарунок від представників знаної родини Тураків. Йдеться про 12 примірників угорського журналу про рукоділля «Tündérujjak» за 1934 (4 номери), 1936 , 1937 (3 номери),1938 (4 номери). «Tündérujjak («Чарівні пальчики) – був журнал про рукоділля, який публікували протягом кількох десятиліть, з 1925 до травня 1944 року. Видавався щомісяця в Будапешті друкарнею братів Шпітцер і Корвін. Піку популярності журнал досяг у 1930-х роках; у той час він допомагав жінкам з численними описами та схемами вишивання, в'язання тощо. Тут друкувалися ще й новинки зі світу моди, рекламні оголошення різного характеру. Примірники цього журналу зараз є популярними колекційними предметами, які часто з'являються на різних антикварних розпродажах. Як ми дізналися від родини, захоплення від тематичної екскурсії до Дня моди «Еволюція моди Закарпаття від первісних часів до модерну» надихнула їх подарувати знайдені, до речі гарно збережені, примірники журналу до музею. При зустрічі з родиною старший науковий співробітник відділу науково-освітньої роботи Надія Роуканич, яка була ініціатором та активним учасником цього історико-мистецького заходу, подякувала за живий інтерес до діяльності нашого музею, повагу до історичної спадщини рідного краю.

Так само й тематика камерної виставки «Зимові розваги. Ковзанярство» наштовхнула гостей на думку віддати до музею сімейний раритет - старі ковзани або, як називали у родині, корчолі, які ще збереглися від діда у Великому Березному.
Для музейних співробітників завжди цікаві та вартісні усі предмети, які ми отримуємо в дарунок. Це додає нам подальшу наснагу в роботі, надихає на нові ідеї та проєкти!
Валерія Русин,
завідувач відділу історії та краєзнавства







Коментар для радіо

 Сьогодні завідувачка сектору природи Руслана Джахман на Українському радіо Ужгород анонсувала екскурсію "Зимуючі птахи нашого краю", яка відбудеться 20 січня о 15 год в експозиції "Природа Закарпаття".

Поговорили з Катериною Лазаревич також про птахів, які зимують в Ужгороді, про те, чим їх годувати тощо. Не оминули й бакланів та крижнів, які зараз масово перебувають на річці Уж. Руслана Василівна розповіла про Зимовий облік птахів, який є просвітницькою акцією і спрямований на популяризацію знань про них. Долучитися може кожен і протягом години порахувати кількість особин кожного виду під час спостереження на певній ділянці, а результати надіслати нам на пошту dz.rusja@ukr.net
Руслана Джахман,
завідувач сектору природи

День капелюха – про традиційні чоловічі убори населення Закарпаття

 Щороку 15 січня світ відзначає незвичайне свято – День капелюха, яке бере свій початок з Національного дня капелюха США. Він з’явився у 1989 р. з метою заохотити людей носити головні убори та підтримувати цю давню традицію.

Капелюхи мають довгу історію, яка сягає щонайменше 3000 р. до н.е. Малюнки головних уборів були знайдені на стародавніх фресках. Капелюхи виступали символом соціального становища, етнічної чи етнографічної належності.
Головні убори були важливим елементом одягу населення Закарпаття. У цей день ми б хотіли ознайомити вас із тими зразками чоловічих головних уборів жителів краю, які зберігаються у фондах Закарпатського обласного краєзнавчого музею ім. Т. Легоцького.
Традиційно влітку чоловіки носили фетрові капелюхи, які в різних місцевостях називалися «крисані» або «клебані», чи солом’яні шапки. Бойки та лемки Закарпаття носили фабричні капелюхи чорного, темно-синього, темно-зеленого, сірого чи коричневого кольору, прикрашаючи пірям птахів (сойки, павліна чи тетері), шерстю дикого кабана або різнокольоровими шпильками. Перо на капелюсі символізувало юнацьку силу, хоробрість, честь.
Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. поширення отримали солом’яні капелюхи («плетенки»). Їх виготовляли із недозрілих стебел жита чи болотняної рослини. Починали плести з середини, потім обводили голову, а наприкінці – краї (криси).
Взимку одягали хутряні «кучми», «ковпаки». Для їх виготовлення використовували вичинену шкіру чорного або білого ягняти, вівці чи сірого зайця. Шкіру вивертали хутром назовні, а всередині підшивали домотканим полотном чи сукном.
У закарпатських гуцулів (Рахівщина) побутували капелюхи («крисані», «клебані», «піхлерки») чорного, сірого та зеленого кольорів. Капелюхи молодих парубків мали широку стрічку або вовняну обшнурівку («червачки»), які прикрашали пір’ям сойки, павича («готура»), квіткою едельвейса, різноманітними «баюрками», «трясучками». Збоку обов’язково звисала китиця з круглих волічкових дармовисів. Лісники за стрічку капелюха клали шерсть дикого кабана, вилиті з м’якого металу мініатюрні лапки або голівки оленя, козулі, кабана та ін. Спосіб носіння головного убору підкреслював також соціальне становище гуцула. Чим багатший парубок, тим більше він зсував капелюх («крисаню») набік, а бідняки повинні були носити його рівно. Поширені були й сукняні чорні шапки («шлики»), які носили взимку. Виготовлені вони з овчини чорного, сірого або білого кольору. «Шлик» мав загострений верх, зовні обшитий фабричним сукном темно-синього кольору. Поверх сукна наносили декоративні прошиті стрічки («прошивки») червоного кольору. У верхній частині «шлика» пришивали китицю із шовкових жовтих, червоних, зелених, рожевих та білих ниток. Передня частина «шлика» («чолинець») із двох боків («крис») облямовувалася чорним ягнячим смушком. Середина «шлика» була вовняною. У холодну пору криси пускали на вуха.
Чоловіки-румуни з головних уборів взимку носили смушкові або овчинні кучми та фетрові капелюхи. Влітку елементом їх одягу були солом’янки («клоп»), які прикрашалися китицями із штучних квітів.
Крім того, у науковій бібліотеці нашого музею можна знайти літературу з інформацією не тільки про традиційні чоловічі головні убори Закарпаття, а й населення інших регіонів України.
Василина Палинчак-Кутузова,
завідувач сектору етнографії












У музеї представили виставку робіт обласних етапів конкурсів «Український сувенір» та «Новорічна композиція»

 Закарпаття – край, багатий не лише на історичні події та культурні надбання, а й на таланти. Переконатися в цьому відсьогодні можуть відвідувачі Закарпатського обласного краєзнавчого музею ім. Т. Легоцького. Тут відкрили виставку робіт обласного етапу двох Всеукраїнських конкурсів: «Український сувенір» та «Новорічна композиція». Участь у них беруть участь закладів шкільної та позашкільної освіти з усієї області. Спочатку всі вироби експонувалися у КЗПО «ПАДІЮН», де вимогливе журі відбирало найкращі з найкращих для представлення на фінальному етапі конкурсів у Києві. До журі Всеукраїнської виставки-конкурсу «Український сувенір» було включено і представника нашого музею – завідувача сектору етнографії Василину Палинчак-Кутузову. Надихнувшись представленими роботами, вона запропонувала організувати виставку робіт, які були надіслані для участі в обласному (ІІ) етапі конкурсу. Директор музею Ольга Шумовська та керівник відділу екології та захисту довкілля КЗПО «ПАДІЮН» Оксана Кремінь підтримали цю ініціативу.

Відкриття виставки відбулося 14 січня 2026 р. у затишному виставковому залі на другому поверсі палацу. Присутні вшанували хвилиною мовчання воїнів, які захищають нас, і завдяки яким ми маємо можливість працювати, а наші діти – творити і розвивати свої вміння й таланти.
У вітальному слові директор Ольга Шумовська наголосила, що одним із завдань музею є підтримувати творчу молодь, сприяти її розвитку, реалізації, забезпечувати всебічній популяризації нашої культури як в Україні, так і за її межами. І такі виставки – це чергове підтвердження того, що ми рухаємося в правильному напрямку, що є особливо важливим у цей важкий для нашої держави час. Таланти наших дітей багатогранні, їх підтримка є пріоритетною. Ця виставка дозволить ознайомитися із виробами відвідувачам музею з усієї України та з-за кордону.
Оксана Кремінь, керівник відділу екології та захисту довкілля, підкреслила, що обласний етап конкурсів, роботи для яких експонуються зараз у музеї, охопили величезну кількість учасників – понад 1000 виробів з усієї області. Кожен витвір – це мистецтво. І відрадно, що до їх створення долучалися не тільки діти, а й члени їх родин. Це сприяло обміну знаннями, зміцненню сімейних зв’язків та передачі родинних і народних традицій від покоління до покоління.
Василина Палинчак-Кутузова, завідувач сектору етнографії, автор ідеї, відмітила, що наш край талановитий і дитячі роботи, які представлені на виставці, це вкотре підтверджують. Вона подякувала за підтримку ініціативи з боку дирекції музею та представників КЗПО «ПАДІЮН», зокрема відділу екології та захисту довкілля. Всеукраїнські конкурси, як «Український сувенір» та «Новорічна композиція», мають на меті виховання національного світогляду учнівської молоді, залучення молодого покоління до джерел і процесу творення українського народного мистецтва, стимулювання розвитку творчого пошуку, художнього смаку при виконанні креативних робіт з використанням традиційних матеріалів і технік. У сучасному світі гаджетів та віртуальної реальності це є важливим і водночас непростим завданням. Те, що до участі в конкурсі долучилася така кількість учасників, демонструє, що наші діти можуть і вміють творити. А завдання музею – їм допомагати і підтримувати.
Надіслані на виставку вироби з глини, дерева, лози, соломи, трави, паперу, тканини тощо та представлені у номінаціях «Подарунок воїну», «Дідух», «Скарбничка родинної творчості». Запрошуємо всіх до ознайомлення!
Василина Палинчак-Кутузова,
завідувач сектору етнографії









НОВЕ ПОПОВНЕННЯ МУЗЕЙНОЇ ВИСТАВКИ

 Мандруючи постійно діючими і тимчасовими експозиціями Закарпатського обласного краєзнавчого музею ім. Т. Легоцького, не оминайте виставку «Кава на жорнах століть». Віднині вона доповнена новими експонатами, з легендою яких хочемо поділитися з Вами.

Одразу зліва привертає увагу невелика дерев'яна шафа прямокутної форми на чотирьох ніжках. Спереду 2 дверцят із ручками, зверху – отвір, закритий кришкою. Допоки експонат не було атрибутовано, усі були заінтриговані цим предметом. Скільки ж було подиву, коли виявилося, що мова йде про холодильну шафу або холодильник. Адже у минулому холодильник для льоду був саме тим, про що свідчить його назва – шафою, в якій разом із швидкопсувними продуктами також клали лід, оскільки він не міг охолоджуватися самостійно. Цей типовий холодильник для льоду був виготовлений на самому початку 1900-х років із сосни. Досліджуючи легенду даного холодильника, науковці відділу історії та краєзнавства знайшли опис подібного виробу, який подаємо для кращого розуміння конструкції предмета. Дерев'яна шафа була обшита зсередини оцинкованим листовим металом, а її ручка та зливний кран були виготовлені з міді. Після підняття кришки зверху, що відкидалася на петлях, лід клали на похилу дерев'яну та оцинковану вставку з листового металу. Вона була нахилена таким чином, щоб вода з танучого льоду могла стікати через отвір у дні вставки та зливатися через кран. У просторі для збору води також був оцинкований піддон з листового металу. Простір для охолодження був розділений полицею. В середньому свіжий лід доводилося класти в такий холодильник кожні три дні. Лід прибував на кінному возі, а льодовоз сидів на задній частині воза та кричав: «Ось лід!». Домогосподарки бігли купувати лід з відрами в руках.
Популярна ужгородська газета «Унг» у 1909 р. розмістила рекламу холодильників, виготовлених будапештською фірмою Ігнаца Геннефелда, право на торгівлю якими мав Арнольд Молнар в Ужгороді. Ці холодильники ніколи не ламалися, навіть дерево не постраждало.
На Закарпатті на початку ХХ століття зими були суворі й холодні. В Ужгороді ріка часто замерзала, тому жителі міста самостійно збирали лід для холодильників. Про це згадувала родина Карцубів, що в минулому мешкала на вулиці Капітульній, від якої музей свого часу закупив цю незвичайну шафу. Предмет вимагав не тільки наукового дослідження, але й фахового втручання у стан збереженості. У межах підготовки до доповнення виставки співробітники сектору реставрації працювали над холодильником, який є важливим свідченням побуту та технологій минулого. Основною метою було не «оновлення», а консервація, зміцнення та збереження автентичності музейного предмету. Проведені реставраційні роботи включали: фотофіксацію стану предмета до, під час і після втручання, укріплення деревини та обробку проти шкідників, зондування й поетапне зняття пізніших неавторських нашарувань фарби, очищення та стабілізацію дерев’яних поверхонь, заповнення тріщин і втрат матеріалу, очищення внутрішніх частин від забруднень і корозії, демонтаж, чистку та консервацію металевої фурнітури, тонування для збереження природної текстури дерева. У процесі робіт збережено максимальну кількість, оригінальних історичних ознак - патину часу, сліди використання, фактуру матеріалів, саме вони роблять музейний предмет живим носієм історії.
Готуючи до музейного показу, музейні реставратори надали експозиційного вигляду й іншому предмету на виставці - це велика коробка для зберігання печива "Dreher keksz" («Дрегер кекс») з 1930-их років. Коробка виготовлена з тонкого листа деревини, овальної форми, з покришкою. З обох боків збережені надписи угорською мовою. До 40-их років ХХ ст. кондитерські вироби цієї марки були дуже популярні у нашому краї, їх можна було замовляти та купувати в кав'ярнях, кондитерських закладах Ужгорода та інших міст області. Хоча це печиво може бути не таким відомим сьогодні, як пиво Dreher, його історія є цікавим прикладом диверсифікації бренду. Компанія Dreher, відома своїм пивом, розширила свій бренд і на кондитерські вироби, випустивши "Dreher keksz". Дефіцит сировини, втрата ринку, а потім світова економічна криза після Першої світової війни полегшили труднощі фабрики, створивши допоміжні виробництва.
Запрошуємо відвідати виставку «Кава на жорнах століть» та побачити результат не тільки дослідницької діяльності наукових співробітників нашого музею, але й кропіткої праці реставраторів, завдяки якій минуле стає доступним сьогодні.
Валерія Русин,
завідувач відділу історії та краєзнавства
Анастасія Хома,
завідувач відділу фондів





Підписатися на: Коментарі (Atom)