Дивовижний світ ящірок

 ​​14 серпня відзначають Всесвітній день ящірки. Це свято не має якоїсь особливої історії. Його придумали ініціатори, любителі природи для того, щоб привернути увагу до цих дивовижних істот, які відіграють важливу роль у різноманітних екосистемах. Ми теж підтримуємо хорошу ініціативу й пропонуємо вам дізнатися більше про їхнє життя.

​​Ящірки, як і змії та черепахи, належать до класу Плазуни або Рептилії. Вони холоднокровні, мають суху шкіру, вкриту лусочками, розмножуються на суші та ведуть денний спосіб життя. Загалом в Україні є тринадцять видів, а на Закарпатті – чотири. Найбільш поширеною й відомою по всій території нашого краю є ящірка прудка. Її ми найчастіше зустрічаємо як у природному середовищі, так і в культурних ландшафтах. Деколи може грітися на руїнах церкви в парку Ужгородського замку. Сама назва говорить про те, що вона дуже швидко рухається. Прудка ящірка раптово може з’явитися у вас під ногами під час мандрівки й так само швидко зникнути. Довжина тіла разом із хвостом, який у разі небезпеки може залишити, досягає до 25 см. Забарвлення тіла дуже мінливе. Самці здебільшого жовто-бурі, а в шлюбний період стають зеленими. Самки зазвичай жовто-коричневі. Черево в обох статей зеленувате або жовтувате. Характерною ознакою для цього виду є наявність темно обрамлених білих плям з обох боків тулуба.

​​У кінці квітня – на початку травня відбувається спарювання. Самки й самці деякий час можуть триматися разом. На початку літа самка відкладає від 4 до 15 яєць у нірку глибиною 6-7 см і засипає землею. Молоді ящірки з’являються в середині липня і турбуються про себе вже самі.

​​На відміну від прудких ящірок, які є скрізь, зелених ми не часто можемо зустріти. Це рідкісний вид і занесений до Червоної книги України. Дорослі особини зверху яскраво або темно-зелені з жовтими та чорними плямами, черево в самців жовте, у самок – світліше. Під час розмноження можуть змінювати забарвлення: горло в самців стає блакитним, а в самок – зеленим з мармуровим візерунком. Довжина тіла разом із хвостом може досягати до 40 см. Зелені ящірки ведуть активний спосіб життя й дуже швидко рухаються, але якщо літо спекотне, то вони можуть влаштувати собі сієсту та впасти в сплячку.

​​Найменшою з усіх наших ящірок є ящірка живородна. Її довжина тіла разом із хвостом становить 12-18 см. Вона трапляється частіше в гірських районах і навіть на полонинах. Забарвлення тіла в неї мінливе. Дорослі особини можуть бути бурими, зеленуватими, коричнуватими, а то й чорними зверху, а знизу червоноцегляні (самці) або жовті та білі (самки). Уздовж спини виділяється чорна вузька смужка, а на боках тулуба розташовані ширші смуги. У молодих живородних ящірок малюнок на спині відсутній. Самки не відкладають яйця, а народжують у серпні маленьких ящірок у прозорих оболонках, від яких вони швидко позбавляються.

​​Зовсім не схожа на своїх родичів веретільниця східна. Вона нагадує змію завдовжки до 50 см і через це її люди часто свідомо знищують. У природі Закарпаття ці ящірки зустрічаються досить часто і хоч вони мають незвичний вигляд, але у них є повіки, на відміну від змій, і легко можуть «подарувати» свого хвоста тому, хто їх впіймає. Дорослі особини мають буре забарвлення, а для самців характерні ще блакитні плямки по всьому тілу, які особливо виділяються під час розмноження. Як і живородні ящірки, веретільниці не відкладають яйця, а виношують до народження малих.

​​Часто до ящірок відносять і саламандру плямисту. Вона хоч зовнішньо схожа на них, але належить до класу Земноводні і є «родичкою» жаб, ропух та тритонів.

​​Уже через пару місяців ящірки будуть шукати собі затишні нірки для зимівлі, але зараз вони ведуть ще активний спосіб життя й у нас є всі шанси зустрітися з ними. Пам’ятаймо, що в природі кожен вид цінний, тому не треба їх чіпати, лякати та знищувати лише через те, що нам не подобається їхній вигляд.

Руслана Джахман,

завідувач сектору природи

Оновлюємо музейний простір і сувенірну продукцію💚

Закарпатський обласний краєзнавчий музей імені Тиводара Легоцького продовжує розвиватися та вдосконалювати простір Ужгородського замку.

Після оновлення входу до замку та оформлення вітрини з музейною сувенірною продукцією ми підготували ще одну новинку — сувеніри з оновленим дизайном.

Тепер на касі музею ви можете придбати пам’ятний подарунок для себе, друзів чи близьких, який нагадуватиме про відвідини Ужгородського замку та знайомство з його історією.

Дякуємо нашим відвідувачам за увагу, підтримку та відгуки. Саме вони спонукають нас рухатися вперед, шукати нові ідеї та вдосконалювати музейний простір.

Чекаємо на вас в Ужгородському замку. Слідкуйте за нашими сторінками, адже попереду ще багато новинок!

Гумор, що об’єднує заради важливої мети

 Сьогодні, 10 серпня, у Закарпатському обласному краєзнавчому музеї імені Тиводара Легоцького відбувся стендап учасника проєкту «Леви на джипі» Романа Щербана.

Захід зібрав чимало поціновувачів творчості Романа, які прийшли провести вечір у гарній атмосфері, посміятися та водночас долучитися до важливої благодійної справи. Цього вечора стіни Ужгородського замку наповнилися гумором, щирим сміхом і позитивними емоціями, а головною метою зустрічі став збір коштів на потреби ГУР.

Кошти на підтримку збору збирали під час благодійного аукціону, де розігрували унікальні слоти. Також усі охочі мали можливість зробити свій внесок до спеціальної скриньки для донатів.

Особливо цінно, що культурний простір музею сьогодні став місцем, де гумор і гарний настрій поєдналися з підтримкою важливої ініціативи. Для нас важливо бути відкритим простором для проведення таких заходів, які об’єднують людей, сприяють благодійності та допомагають підтримувати тих, хто щодня працює задля нашої безпеки.

Щиро дякуємо Роману Щербану за цей вечір, організаторам — за можливість провести захід саме в Ужгородському замку, а всім присутнім — за активну участь, підтримку та чудову атмосферу.

Дякуємо кожному, хто сьогодні сміявся, підтримував і долучався до збору. Адже навіть вечір гумору може стати внеском у велику спільну справу.

Гасинець Неллі,

ст. науковий співробітник відділу науково-освітньої роботи

Анонс

 13 серпня о 15:00 в Ужгородському замку відбудеться відкриття тимчасової виставки «Відлуння першого свистка: 125 років футбольної історії краю».

Виставка присвячена 125-річній історії футболу на Закарпатті та пропонує відвідувачам мандрівку від першого футбольного матчу, проведеного в Ужгороді 15 серпня 1901 року, до сучасних здобутків закарпатських команд.

Виставка представить унікальні матеріали з історії розвитку футболу краю: перші друковані методичні матеріали з правилами гри, архівні фотографії спортивних майданчиків на берегах Ужа, футбольні афіші та програми, світлини футбольних команд XX століття. Окремі розділи виставки присвячені легендарному ужгородському СК «Русь», розвитку футболу в незалежній Україні, а також історії «Говерли», ФК «Минай» і сучасного аматорського та дитячо-юнацького футболу Закарпаття.

Під час відкриття відбудеться погашення пам’ятним штемпелем поштового конверта, присвяченого 125-річчю закарпатського футболу.

Дата: 13 серпня 2026 року;

Час: початок о 15:00;

Місце проведення: Ужгородський замок, вул. Капітульна, 33, м. Ужгород, ІІ поверх замкового палацу;

Вхід: за вхідним квитком до музею.

Виставка діятиме протягом місяця. Музей відчинений щодня, крім понеділка, з 10:00 до 18:00;

Запрошуємо журналістів, ветеранів спорту, вболівальників, мешканців і гостей краю відвідати відкриття виставки та дізнатися більше про 125 років футбольної історії Закарпаття.

Кіно під зорями в Ужгородському замку

 9 серпня 2026 року у внутрішньому дворику Ужгородського замку відбувся показ фільму-закриття міжнародного кінофестивалю «Кіно сусідів», який через кіномистецтво відкриває спільний культурний простір країн Центральної Європи та досліджує історії й досвіди, які особливо близькі Закарпаттю. Програма кінофестивалю впродовж цього тижня об’єднала фільми зі Словаччини, Угорщини, Чехії, Австрії, Польщі та Румунії. У 2026 році фестиваль відбувся вже вп’яте, вкотре створивши простір для зустрічей, діалогу та знайомства з кінематографом наших сусідів.

Фільм-закриття кінофестивалю «Найсамотніша людина в місті» створили режисери Тіцци Кові та Райнер Фріммель – авторський дует, відомий поєднанням документальної спостережливості та художньої оповіді. У центрі історії – 80-річний співак і гітарист Ел Кук, усе життя якого нерозривно пов’язане з блюзом. Його дім, справжній архів пам’яті, наповнений вініловими платівками, книгами, газетними вирізками, фотографіями музикантів, гітарами та старими піаніно. Коли будинок опиняється під загрозою знесення, звичний світ Ел Кука починає руйнуватися. Саме тоді в ньому оживає давно забута мрія – побачити батьківщину улюбленої музики.

«Найсамотніша людина в місті» – це прониклива історія про самотність, пам’ять, любов до музики та плин часу. І водночас, нагадування про те, що здійснити давню мрію ніколи не пізно.

Закарпатський обласний краєзнавчий музей ім. Тиводара Легоцького щиро дякуємо організаторам кінофестивалю «Кіно сусідів», які вже не перший рік обирають Ужгородський замок майданчиком для проведення фестивалю.

Дякуємо за довіру, за можливість бути частиною цієї важливої культурної події та за ще один особливий кіновечір у стінах Ужгородського замку.

Ігор Шніцер,

старший науковий співробітник

Відома на всю Європу: історія ужгородки Лілі Орсаг

 Серед уродженців Ужгорода було і є чимало талановитих людей, чия діяльність прославила їх і наше місто на всю Європу та світ. Особливе місце серед їх числа завжди займали митці та художники. І до 100-річчя від Дня народження, ми підготували невелику розповідь про Лілі Орсаг – одну з найвідоміших в Європі художниць сюрреалісток, що народилась саме в Ужгороді.

Справжнім ім'ям Лілі Орсаг було Лівія Єва Остеррайхер і народилася вона 8 серпня 1926 року в заможній єврейській родині. Її батько, Остерайхер Мано Міхай, був заможним торговцем. Родина мешкала в Ужгороді в будинку № 2 на набережній Рошковича, який зберігся до наших днів. Про її маму, Марковіц Аліс Марію, відомо небагато. Багато де згадується, що вона славилася своєю вродою. У двадцять один рік вона народила свою першу дитину — Лілі.

Шлюб її батьків, судячи з усього, був нещасливим і згодом завершився розлученням. Згодом дядько Лілі, Аладар Осстерайхер, який був духовним цілителем, захоплювався кабалою та окультними вченнями, пробудив у дівчинки ранній інтерес до містицизму, що супроводжував її протягом усього життя.

Незважаючи на відсутність емоційної та матеріальної підтримки з боку батьків, вона почала відвідувати уроки малювання, оплачуючи їх самостійно коштом випадкових підробітків. Її викладач малювання Міклош Розенберг (пізніше — Роберт) став одним із найближчих друзів, дружбу з яким вона зберегла на все життя.

«Якби мені випало загадати одне бажання, як це буває в казках, то я побажала б собі народитися італійською дитиною. Бо так, як тут батьки люблять своїх дітей, я ще ніде не бачила. Тут дитина — табу, святиня, недоторканна істота. Якби я не побачила цього на власні очі, то не повірила б. Я добре знаю, що жахливе дитинство переслідує мене все життя, і саме звідти походять усі мої невпевненість і страхи. Але як цьому можна зарадити? Постійно виникають речі, через які інші, мабуть, не тривожаться, а я — дуже. Це нестерпно, і для мене самої теж, не кажучи вже про інших, яким довелося б на це дивитися. Саме тому я відгороджуюся від людей, щоб вони цього не бачили, а коли почуваюся краще, лише тоді виходжу до людей», — писала Оршої Лілі у вересні 1968 року Роберту Міклошу під час свого навчального стажування в Римі.

Єдиною людиною, яка беззастережно підтримувала Лілі, була її обожнювана бабуся. Саме від неї дівчинка отримувала ту любов і турботу, яких їй бракувало від батьків. У 1937 році бабуся взяла Лілі із собою на відпочинок до Аббації. Саме під час цієї подорожі одинадцятирічна Лілі остаточно вирішила, що стане художницею.

Вона навчалася в ужгородській гімназії до 1941-го року (до речі, у гімназії малювання у неї викладав Адальберт Ерделі).

У роки війни її батьки, як євреї, ніяк не могли здобути документи про угорське громадянство, без яких важко було вести бізнес і почуватися безпечно у ті неспокійні дні. Якимось дивом Мано таки зумів для всієї сім'ї отримати документи, які називали “винятком”. Але навіть із цим документами Остеррайхерів навесні 1944-го забрали до гетто, розташованого на території цегляного заводу. Перебування Лілі на території ужгородського цегельного заводу було відносно недовгим, але залишило в душі 17-річної дівчини таку глибоку рану, що вона потім ще багато років не могла писати нічого, крім цегляних стін.

Одного дня їх посадили у вагони для худоби, що прямували до Освенцима: але завдяки їхнім документам вони змогли вийти з поїзда в Кошицях та втекти до Будапешта. Батько згодом повернувся до Ужгорода, але там його заарештувала вже радянська влада і згодом в 1950 році він помер у вязниці у Львові.

Родина, яка залишилася в Будапешті, після війни дуже важко виживала без глави сім'ї. Проте мрія Лілі здійснилася: у 1945 році вона вступила до Угорської академії образотворчих мистецтв.

Через три роки всі члени родини змінили прізвище. У 1950 році Лілі отримала диплом. Її наставниками були Іштван Сьоньї, Роберт Берень та Лайош Сентіваньї. Того ж року, 20 травня, вона вийшла заміж за дитячого лікаря та психолога Дьордя Майлата.

Подружжя не мало дітей. Лілі працювала невтомно, часто і вдень, і вночі, тому майже не займалася домашнім господарством. Її чоловік також багато працював і часто подорожував. Згодом вони віддалилися одне від одного й у 1968 році розлучилися.

Ніхто й ніколи не бачив, як Лілі пише свої картини. Вона багато працювала в Ляльковому театрі, тож щодня мусила ходити на службу. Прокидалася ще до світанку, щоб мати час для власної творчості, а після третьої години дня знову сідала перед полотнами й працювала при електричному світлі до пізньої ночі.

У листах до Міклоша Розенберга Лілі часто скаржилася, як болісно переживала періоди, коли не могла творити. Таких криз у її житті було чимало, але коли приходило натхнення, вона працювала майже безперервно.

Перші роки Оршаг Лілі писала картини потайки. Згодом полотна без рам, які вона ховала у шафі, почали з'являтися на людях. Спочатку художниця брала участь у колективних виставках, а в 1967 році в місті Секешфегервар відбулася її перша персональна виставка.

Також вона багато подорожувала. У Болгарії захоплювалася православними іконами, у Празі – старовинним єврейським кладовищем, у Парижі обходила всі художні галереї, у Тель-Авіві дуже успішно презентувала персональну виставку. А от в Ужгороді жодного разу після того трагічного дня, коли її вивезли звідти у товарному вагоні, не була.

Улюбленим художником Лілі був Макс Ернст, але великий вплив на неї також справили де Кіріко, Міро, Руссо та Шагал.

Лілі Орсаг зазвичай зараховують до художників-сюрреалістів, однак Ласло Фельдені у статті, опублікованій в газеті «Élet és Irodalom», писав про неї:

«Її картини, написані у 1950-х роках, називають сюрреалістичними. Вона й сама так їх означувала. Та насправді це — справжній реалізм. Йдеться про реальний процес самопізнання. Засобом цього стають стіни — головні герої її раннього живопису. Вони подібні до дзеркал; і справді, деякі її постаті, вдивляючись у стіну або притулившись до неї, ніби стоять перед дзеркалом.»

У другій половині 1960-х років розпочався так званий «період письма» у творчості Оршаг Лілі. На зображених на сіро-коричневих полотнах фрагментах стін з'являлися загадкові, ніби пошкоджені письмена. Часто це були літери івриту, але поряд із ними можна побачити єгипетські ієрогліфи, вірменські, коптські, перські та грецькі літери, а також ассирійський клинопис.

Підсумком її творчого шляху стала серія «Лабіринт», що складається із 48 полотен і була створена протягом останніх чотирьох років її життя.

«[...] Це мій лабіринт, я повинна пройти його до кінця, і проходжу його, малюючи. Це жахлива мука, але тут неможливо піти на компроміс. [...] Цей шлях потрібно пройти, і його брама зачиниться лише тоді, коли мене вже не буде», — писала Лілі.

Художниця глибоко захоплювалася нумерологією, кабалою та астрологією. Її сучасники згадували про надзвичайно яскраві містичні видіння. За переказами, у жовтні 1956 року вона навіть передбачила введення танків до Будапешта та майбутнє кровопролиття.

У червні 1978 року Оршаг Лілі нарешті отримала довгоочікувану світлу й простору квартиру-майстерню в Будайській фортеці. Проте вже в середині вересня вона не з'явилася на роботі. На четвертий день її колеги зламали двері квартири й знайшли художницю майже без свідомості. 15 вересня її доправили до лікарні, але 1 жовтня 1978 року її організм не витримав і вона помирає.

Її творчість заслуговує на пам'ять і уважне прочитання, адже за мовчазними стінами, лабіринтами й загадковими знаками прихований цілий світ людських переживань, пошуку себе та прагнення осягнути нерозгадані таємниці буття.

Джерела:

1. Both Gabi. Sebzett madárként élt Ország Lili, a falak és a labirintusok festője. WMN. 2024.

2. Lili Ország (1926-1978). Art by Women – Women in Arts. 2024

3. Літераті Т. Втрачений Ужгород: історія художниці Лілі Орсаг. ПроЗахід. 2017

Михайло Лесів,

зав. відділу науково-освітньої роботи

Закарпатський обласний краєзнавчий музей ім. Тиводара Легоцького долучився до національної програми «Подорож до себе».

 Раді повідомити, що Закарпатський обласний краєзнавчий музей ім. Тиводара Легоцького став учасником національної програми «Подорож до себе».

Для нас велика честь бути серед спільноти, яка формує нову культуру усвідомленого туризму в Україні. Програма об'єднує музеї, культурні простори, природні локації, туристичні об'єкти та інші ініціативи, що допомагають людям відновлювати внутрішній баланс через подорожі, знайомство з культурною спадщиною, природою та автентичними місцями України.

Наш музей – це простір, де історія, культура та традиції Закарпаття відкриваються відвідувачам у спокійному, змістовному знайомстві з минулим. Саме такі культурні досвіди є важливою складовою відновлювального туризму, який популяризує програма «Подорож до себе».

Віримо, що участь у програмі відкриє нові можливості для розвитку музею, створення якісних культурних продуктів та залучення ще більшої кількості відвідувачів, які шукають не лише нові маршрути, а й глибокі враження, натхнення та можливість краще пізнати себе через пізнання України.

Запрошуємо відкрити для себе Закарпаття разом із нами!

Запрошуємо вас до свого простору! А більше про програму дізнавайтесь тут:

• Instagram – https://www.instagram.com/dosebe.travel

• Facebook –https://www.facebook.com/share/1F5PEPNxkY/?mibextid=wwXIfr

• Threads – https://www.threads.com/@dosebe.travel?igshid=NTc4MTIwNjQ2YQ==

• сайт – dosebe.travel

Магічна атмосфера, глибокі сенси та вечір під зорями в Ужгородському замку!

 6 серпня 2026 року, затишний дворик Закарпатського обласного краєзнавчого музею ім. Тиводара Легоцького перетворився на справжній кінотеатр просто неба. У рамках Міжнародного фестивалю «Кіно сусідів» відбувся ексклюзивний показ культового анімаційного шедевра «Фантастична планета» (1973) режисера Рене Лалу. Дворик нашого замку вже не вперше стає платформою для масштабних культурних колаборацій. Проте цього вечора синергія багатовікової історії, архітектури та сюрреалістичного кіномистецтва була особливою. Понад сотня ужгородців та гостей міста зібралися разом, щоб зануритися у філософський світ класики світової фантастики.

«Фантастична планета» (фр. La Planète sauvage) – це не просто кіно, а справжній пам’ятник художній сміливості та унікальній техніці, історія створення якого заслуговує на окрему увагу. Візуальний стиль стрічки – це повністю заслуга видатного французького художника та письменника Ролана Топора. Його гротескні, тривожні та водночас неймовірно красиві графічні роботи перетворили кожен кадр на витвір мистецтва. Світ планети Ігам із її дивовижною флорою та фауною досі вважається одним із найоригінальніших в історії кіно. Фільм створено за допомогою складної та кропіткої техніки паперової перекладки. Художники вирізали фігурки з паперу та крок за кроком рухали їх під камерою. Це надало анімації особливого «живого», трохи рваного ритму та унікальної текстури.

Робота над стрічкою розпочалася на відомій чехословацькій студії Jiří Trnka Studio у Празі. Проте у 1968 році до Чехословаччини ввели радянські танки. Через жорстку цензуру, політичний тиск та очевидні паралелі між сюжетом (де гігантські драаги пригнічують маленьких людців-омів) і радянською окупацією, виробництво було заморожене. Французьким продюсерам довелося рятувати матеріали, а завершували виробництво вже в Парижі. Попри всі труднощі, у 1973 році фільм вийшов на екрани та викликав фурор. Він став першим повнометражним анімаційним фільмом, який отримав Спеціальний приз журі на престижному Каннському кінофестивалі, назавжди вписавши імена творців в історію. Окремим магнітом для глядачів стала музика композитора Алена Горагера. Його гіпнотичний джаз-фанк із психоделічними мотивами ідеально доповнив атмосферу та став культовим серед поціновувачів музики.

Унікальний візуальний стиль на тлі середньовічних мурів Ужгородського замку створив абсолютно неповторний ефект присутності. Глядачі побачили глибоку притчу про співіснування та толерантність між різними видами, ціну свободи, непереборне прагнення людини до знань, а також про екологічний баланс та небезпеку гордині істот, які вважають себе вищими за інших. Після перегляду гості вечора не поспішали розходитися. В атмосферних сутінках замкового дворика відбулося живе обговорення фільму. Глядачі ділилися враженнями, аналізували приховані метафори та проводили прямі паралелі із сучасними подіями у світі.

Адміністрація Закарпатського краєзнавчого музею щиро дякує організаторам фестивалю «Кіно сусідів» за довіру та вибір нашої локації для такої знакової події. Також ми дякуємо кожному глядачеві, який обрав провести цей вечір з нами. Наш музей вкотре доводить, що він є не лише охоронцем старовини та артефактів, а й живим, динамічним простором для актуального мистецтва, культурної дипломатії та інтелектуального дозвілля громади.

Василь Міщанин,

старший науковий співробітник музею

«Кіно сусідів» у Закарпатському обласному краєзнавчому музеї: програма «За сімейними обставинами»

 5 серпня 2026 року внутрішній дворик Ужгородського замку вчергове став платформою доя кінопоказу. В Закарпатському обласному краєзнавчому музеї ім. Тиводара Легоцького відбувся показ програми короткометражних фільмів «За сімейними обставинами» у межах міжнародного фестивалю «Кіно сусідів».

Програма об'єднала чотири короткометражні стрічки режисерів із Польщі, Чехії, Словаччини, Угорщини та України, які крізь різні художні форми й авторські стилі розкривають одну з найважливіших тем людського життя — сім'ю. Глядачі переглянули абсурдистську комедію «Тест», драматичну історію «Чомусь дике», психологічну стрічку «Міа Донна» та зворушливий фільм «В унісон». Кожна з цих робіт по-своєму осмислює взаємини між близькими людьми, пошук взаєморозуміння, прийняття, дорослішання та здатність залишатися поруч навіть у найскладніші моменти.

Попри різні сюжети, культурні традиції та кінематографічні підходи, усі чотири фільми об'єднані спільною ідеєю: сім'я є простором, де людина вчиться любити, підтримувати, прощати та нести відповідальність одне за одного. Саме через щоденні, на перший погляд непомітні стосунки формується довіра, що є основою як родини, так і суспільства.

У час, коли українські родини проходять через важкі випробування війною, вимушеною розлукою та втратами, тема сімейних цінностей набуває особливого значення. Підтримка рідних, взаєморозуміння, турбота й збереження духовної єдності стають джерелом сили, допомагаючи долати труднощі та зберігати людяність навіть у найскладніших обставинах.

Фестиваль «Кіно сусідів» уже традиційно створює простір для культурного діалогу між країнами Центральної Європи та Україною, знайомлячи глядачів із сучасним авторським кіно, яке порушує актуальні суспільні теми та спонукає до осмислення важливих людських цінностей.

Проведення фестивалю у стінах замку дає можливість долучитися до цього міжнародного культурного проєкту всім присутнім.

Василина Палинчак-Кутузова,

завідувач сектору етнографії

У колі друзів та історії: чудова зустріч в Ужгородському замку

 4 серпня попри літню спеку, в Ужгородському замку панувала особливо приємна атмосфера. Дружнім колом ми зібралися на благодійній екскурсії, присвяченій Дню друзів, який нещодавно відзначався у світі. Захід було організовано відділом науково-освітньої роботи Закарпатського обласного краєзнавчого музею імені Тиводара Легоцького за підтримки ГО «Неємія», яка вже багато років допомагає дітям, родинам і громадам, створюючи можливості для розвитку, взаємопідтримки та спілкування.

Під час екскурсії учасники вирушили у захопливу подорож сторінками історії Ужгородського замку та Закарпаття. Гості дізналися про найважливіші етапи розвитку замкової фортеці, познайомилися з унікальними музейними колекціями, почули цікаві історії про людей, які творили минуле нашого краю, а також відкрили для себе чимало маловідомих фактів про культурну спадщину Закарпаття.

Такі зустрічі мають особливе значення, адже музей є не лише місцем збереження історії, а й простором, де народжується живе спілкування, зміцнюються людські зв'язки та формується відчуття спільності. Для нашого колективу велика честь і щира радість долучатися до таких ініціатив, відкривати відвідувачам багатство культурної спадщини та створювати атмосферу, у якій кожен почувається бажаним гостем.

Щиро дякуємо ГО «Неємія» за плідну співпрацю, а всім учасникам — за гарний настрій, щирий інтерес до історії та тепле спілкування. Будемо раді новим зустрічам у стінах Ужгородського замку!

Михайло Лесів, завідувач відділу науково-освітньої роботи