Ім’я Івана Франка найчастіше пов’язують із українською літературою, поезією, публіцистикою та громадською діяльністю. Проте його спадщина значно ширша. Франко був ученим, який працював у галузях літературознавства, історії, мовознавства, фольклористики та етнографії. Його наукові зацікавлення охоплювали історію і культуру українського народу, народну творчість, мову, звичаї та світогляд.
Особливе місце у цій діяльності посідає збирання та наукове опрацювання фольклорно-етнографічних матеріалів. Франко не просто записував почуте від людей. Він прагнув систематизувати зібраний матеріал, зіставляти його варіанти, простежувати поширення окремих явищ і вводити їх до наукового обігу. Важливою частиною його наукової роботи була також редакторська діяльність у Науковому товаристві імені Шевченка та участь у підготовці етнографічних видань.
Франко зацікавився усною народною творчістю ще в юнацькі роки. У передмові до «Галицько-руських народних приповідок» він писав, що почав збирати матеріали з уст народу ще в гімназії. У Нагуєвичах, сусідніх селах та Дрогобичі записував пісні, казки, приповідки, порівняння, прокляття, заклинання, окремі слова та інші зразки народної мови. За його власним свідченням, уже в гімназійні роки зібрав понад 800 народних пісень.
Ці записи були для Франка не лише пам’ятками усної творчості. Через народну пісню, прислів’я, легенду чи вірування він прагнув пізнати особливості життя та світогляду людей. Тому в його дослідженнях фольклор постає не ізольованим явищем, а частиною ширшої культури.
Одним із наймасштабніших результатів цієї роботи стали «Галицько-руські народні приповідки» – найбільша за обсягом фольклористична праця Франка, опублікована у шести томах «Етнографічного збірника» Наукового товариства імені Шевченка у 1901–1910 роках. До неї увійшли як матеріали, безпосередньо зібрані Франком, так і рукописні збірки інших осіб.
Франко не обмежувався механічним зібранням прислів’їв і приказок. Він фіксував місце походження матеріалу, пояснював його значення, зіставляв варіанти та звертався до відповідників в інших мовах і традиціях. Такий підхід перетворював фольклорний текст на повноцінне джерело для мовознавчих, етнографічних та історико-культурних досліджень.
Важливим напрямом Франкової дослідницької роботи були Українські Карпати. Він цікавився фольклором, народними віруваннями та культурою населення Карпатського регіону, а також підтримував і редагував наукові праці, присвячені його народознавству.
Окремий напрям його наукової діяльності становить звернення до культурної та літературної спадщини Закарпаття. За життя Франка край входив до складу Угорського королівства, а в українській культурній та науковій традиції того часу вживалася назва Угорська Русь. Серед праць Франка, присвячених дослідженню цього регіону, особливо важливим є дослідження «Карпаторуське письменство XVII–XVIII вв.», опубліковане 1900 року. Книга присвячена літературній спадщині Карпатського регіону і стала одним із перших систематичних досліджень цього масиву пам’яток. У ній Франко звернув увагу на рукописну спадщину Закарпаття, охарактеризував літературні явища XVII–XVIII століть та проаналізував тексти й авторів, пов’язаних із краєм. Для дослідника важливою була не лише сама давність цих рукописів. Він розглядав їх як свідчення культурного розвитку населення Карпатського регіону та як складову історії української літератури. Особливої уваги надавав текстам, у яких відчувався зв’язок із живою народною мовою.
Закарпаття постає у Франковій науковій спадщині не як відокремлений регіон, а як частина ширшого культурного простору українських земель. Його дослідження давньої писемності, літератури та народної творчості краю сприяли включенню цих матеріалів до загального вивчення української культури.
Серед численних зібрань, які зберігаються в науковій бібліотеці Закарпатського обласного краєзнавчого музею ім. Т. Легоцького, є й підбірка творів Івана Франка. Окремий напрям музейної збірки становлять видання, пов’язані з життям, творчістю та науковою діяльністю Івана Франка. Ці твори дають змогу побачити, як його літературна спадщина поєднується з дослідженням народної культури, фольклору та історико-літературних пам’яток.
Особливу увагу привертає видання «Апокрифи і легенди з українських рукописів», надруковане у Львові 1906 року як четвертий том серії «Пам’ятки українсько-руської мови і літератури», що видавалася Археографічною комісією Наукового товариства імені Шевченка. На титульному аркуші зазначено, що матеріали з українських рукописів зібрав і впорядкував доктор Іван Франко. Це видання репрезентує його працю з писемними пам’ятками та народною духовною традицією.
Серед видань – «Панські жарти», «Semper tiro», «Борислав сміється» та «Лис Микита». Вони показують різні грані творчості Франка: від поезії та художньої прози до творів для дітей. Ці примірники цікаві й як матеріальні пам’ятки книговидання: вони зберігають особливості оформлення, поліграфії та читацького побутування видань першої половини ХХ століття. Привертає увагу також видання «Лис Микита». Книга побачила світ у Відні в 1921 р. накладом видавничої спілки «Франко син і спілка».
Важливим доповненням до цієї частини збірки є пізніші наукові праці про Франка, зокрема «Іван Франко і народна творчість» Олексія Дея, «Драматургія Івана Франка» Михайла Пархоменка, матеріали наукового збірника «Си народу, що в гору йде…», а також видання «Закарпатська Франкіана». Окремий інтерес становить публікація співробітника нашого музею Юрія Качія «Іван Франко на Закарпатті», уміщена у виданні «Закарпатська Франкіана». Вона засвідчує тривалий науковий інтерес до зв’язків письменника із Закарпаттям та до його місця в історико-культурному просторі краю.
Василина Палинчак-Кутузова,
завідувач сектору етнографії
Наталія Сачавська,
завідувач наукової бібліотеки
Закарпатський обласний краєзнавчий музей імені Тиводара Легоцького, початок біля макету Ужгородського замку; 
4 вересня;
Початок о 15:00;
Вхід вільний;
