Тварини, яких ми втратили

  1 вересня – День пам’яті видів, винищених людиною. Цього дня 1914 року в зоопарку міста Цинциннаті (США) помер останній мандрівний голуб. В минулому цей вид голубів був найчисленнішим на Землі й налічував від 3 до 5 мільярдів особин. Вони могли утворювати зграї шириною 1,5 км і 500 км завдовжки. Це відстань приблизно як від Ужгорода до Братислави. Саме через людську діяльність (його ловили заради м’яса) та знищення природних екосистем вид повністю зник.

Сьогодні ж пропонуємо вам дізнатися про тварин, які в минулому зустрічалися на Закарпатті. Найбільш відомими викопними тваринами є шерстисті мамонти. Вони, як і слони, походять з Африки. Близько 3 мільйонів років тому мігрували й розселилися на просторах Європи, Азії та Північної Америки. Траплялися вони й у нас, про що свідчать палеонтологічні знахідки. Зокрема в Археологічному музеї УжНУ можна побачити зуб вагою понад чотири кілограми, знайдений у присілку Руське села Ракошино Мукачівського району. У фондах Закарпатського обласного краєзнавчого музею зберігаються фрагменти бивнів та зуб, які були знайдені в сірчаному кар’єрі в околиці с. Розділ (імовірно Старий Розділ Львівської області) в 1964 р. Вчені ще й дотепер дискутують над причинами вимирання велетенських тварин. Більшість схиляється до думки, що до цього призвели зміни клімату, а також люди, які полювали на них.

Не витримав конкуренції з людиною й печерний ведмідь. Їхні кістки разом із кам’яними знаряддями праці первісних людей знайшли в печері Молочний Камінь Тячівського району. Печерні ведмеді були більшими за сучасних бурих ведмедів. Попри їхні розміри, вони були досить спокійними й повільними, харчувалися рослинною їжею. В експозиції «Природа Закарпаття» можна побачити деякі кістки та зуби цього виду, знайдені в печері «Перлина» Тячівського району.

У 1951 році музей закупив від Юлії Розсипалової череп та фрагменти рогів великорогого оленя. В інвентарній картці вказано, що знайдені в 1930 році в селі Бадалово Берегівського району. Однак на одному предметі збережена етикетка з написом про те, що знахідка належала Юлії Розсипаловій. У червні 1932 році її виявили в річці Тиса в селі Бадалово, а в 1934 році її передав до Земського музею Антонін Маковічка. Імовірно цей фрагмент потрапив до музею разом з іншими експонатами Земського музею, який знаходився в будівлі жупанату (зараз Закарпатський обласний художній музей ім. Й. Бокшая). Щодо року знахідки, то або помилилися при оформленні записів, або якусь частину кісток знайшли в 1930 році, а іншу – в 1932 році. Характерними для цих тварин були великі роги розмахом до 3 метрів, які ускладнювали втечу самців через ліси від мисливців. У Карпатському басейні гігантські олені, як і печерні ведмеді, вимерли близько 30000 років тому.

Колись українськими степами бігали дикі коні тарпани. Через те, що вони могли завдати шкоди сільському господарству, їх цілеспрямовано відловлювали й відстрілювали. У 1918 році помер останній представник цього виду в Україні. Про те, що дикі коні жили й на Закарпатті, свідчать кістки та зуби, знайдені в 1974 році старшим науковим співробітником музею Наталією Кулагіною на лівому березі річки Уж в Ужгороді.

Люди причетні й до зникнення з території Закарпаття красивої великої пташки дрохви євразійської. Колись вона часто зустрічалася в нашому краї, Вона фігурує і у святковому меню під час весілля Ілони Зріні та Імре Текелі. Під час святкувань з’їли двадцять дрохв. Полювання призвело до того, що птах став дуже рідкісним і зараз є в Червоній книзі України. У своїй праці про птахів Підкарпатської Русі (1931) відомий орнітолог Олександр Грабар пише, що дрохви вже зрідка заходять до нас. Останнього застрелили в околицях смт Батьово в 1930 році. В одному зі своїх оповідань краєзнавець Петро Сова розповідає про полювання на диких птахів у 1936 році в околицях Косинських горбів (Берегівський р-н) на кордоні з Угорщиною. Під час цього полювання було застрелено велику пташку. Коли мисливці підійшли впритул до жертви, то дуже пожалкували. Підстреленим птахом виявився самець рідкісної дрохви. Як зазначив автор, з того часу вони на Закарпатті більше не з’являлися. В експозиції «Природа Закарпаття» є опудало дрохви євразійської. Згідно з записами інвентарних книг відомо, що в музейній колекції були два екземпляри дрохви. Один закуплений від Олександра Грабаря, а інший потрапив із Земського музею. Предмети мали інвентарні номери, але в акті про списання експоната чомусь не вказаний номер, а на підставці, на якій знаходиться зараз опудало є обидва номери, тож з’ясувати чи птах з колекції Олександра Грабаря чи з Земського музею зараз складно. Але залишається той факт, що зараз дрохви, які колись гуляли Закарпатською низовиною, можна побачити тільки в музеї.

Руслана Джахман,

завідувач сектору природи

У Закарпатському обласному краєзнавчому музеї ім. Т. Легоцького представили виставку шкільних світлин столітньої давнини

Школа в житті людини – це не лише місце здобуття знань, а й простір спілкування, виховання, формування особистості та пізнання світу. Особливості шкільного життя Закарпаття першої половини ХХ століття сьогодні можемо побачити завдяки старим фотографіям, які зберегли образи учнів і вчителів, шкільні колективи, моменти навчання, відпочинку та святкових подій. Сьогоднішня виставка, приурочена до 1 вересня – Дня знань, дозволяє зазирнути за завісу часу і ознайомитися з тими моментами.

Захід розпочали хвилиною мовчання, вшановуючи пам'ять тих, хто віддав своє життя за нас, хто вже не зможе відвести дітей до школи і не переступить більше шкільний поріг.

Директор музею Ольга Шумовська, звертаючись до присутніх, зазначила, що музей також можна назвати своєрідною школою, адже саме тут відвідувачі мають можливість дізнаватися нове, розширювати кругозір, поглиблювати знання про історію та культуру рідного краю. За її словами, представлена виставка має особливий, дещо ностальгійний характер, адже шкільні світлини неодмінно викликають особисті спогади – про дитинство, шкільних друзів та вчителів, веселі й часом сумні моменти шкільних років. І в той же час представлені фотографії – це ще одна можливість відкрити для себе чергову сторінку нашого минулого.

Завідувач сектору етнографії Василина Палинчак-Кутузова, яка є автором виставком, ознайомила присутніх із еспонатами, які представлені на виставці. Всього демонструється 21 світлина, які даються змогу зазирнути у шкільне життя Закарпаття перших десятиліть ХХ століття. Фотографії показують учнівські та вчительські колективи, навчальні заняття, особливості шкільного побуту, а також урочистості, свята й тематичні вечори, присвячені визначним подіям.

Особливий інтерес становлять світлини сільських шкіл. Вони розповідають не лише про навчання дітей, а й про повсякденне життя громади. На фотографіях можна побачити одяг школярів, їхню поведінку, взаємодію з учителями та однолітками, а також деталі тогочасного середовища. Окремі знімки дають можливість побачити дітей із книгою – промовистий образ прагнення до знань, що став символом представленої виставки.

Під час відкриття виставки своїми міркуваннями та спогадами про розвиток шкільництва на Закарпатті поділилися наукові співробітники музею.

Старший науковий співробітник відділу новітньої історії, «Меморіального музею-кімнати ім. А. Волошина» Василь Міщанин, аналізуючи представлені світлини, звернув увагу на прагнення місцевого населення здобувати освіту та значення школи в житті тогочасної громади. Особливий інтерес, за його словами, становлять фотографії, на яких зафіксовано дітей безпосередньо під час навчального процесу – зокрема на уроках фізкультури, трудового навчання та інших заняттях. Такі світлини дають змогу побачити не лише учнів, а й особливості організації навчання та шкільного повсякдення.

Старший науковий співробітник відділу новітньої історії, «Меморіального музею-кімнати ім. А. Волошина» Ігор Шніцер розповів про особливості становлення та розвитку шкільної системи краю у першій половині ХХ століття, зосередивши увагу на 1920–1930-х роках. Він зазначив, що саме в цей період активно розширювалася мережа народних шкіл, які відкривалися не лише в селах, а й у невеликих присілках. Це сприяло залученню до навчання значної частини дитячого населення краю та поступовому охопленню освітою майже всієї території сучасного Закарпаття.

Старший науковий співробітник відділу історії та краєзнавства Юрій Данилець доповнив розповідь власними родинними спогадами про шкільництво на Закарпатті першої половини ХХ століття. Він також розповів про будівлі, які свого часу використовувалися для освітніх потреб, звернувши увагу на матеріальні умови, в яких відбувалося навчання дітей. Поєднання історичних світлин із родинною пам’яттю та розповідями дослідників дозволило поглянути на історію школи не лише як на частину освітньої політики, а й як на невід’ємну складову повсякденного життя закарпатських громад.

Фотографія є особливим історичним джерелом, адже зберігає те, що складно передати лише документами чи статистичними даними. За кожною світлиною – конкретні люди, їхні родини, учителі, шкільні колективи та громади. Разом вони створюють живу картину історії освіти й дитинства на Закарпатті.

Запрошуємо відвідувачів поглянути на школу минулого очима фотографії, побачити дітей і педагогів, які жили та навчалися майже століття тому, і здійснити своєрідну подорож у минуле – «у світ знань».

Василина Палинчак-Кутузова,

завідувач сектору етнографії

Україна – Румунія: історія і культура крізь призму музейних експонатів

 31 серпня відзначають День румунської мови – свято, присвячене одній із важливих складових культурної спадщини румунського народу. Мова є не лише засобом спілкування, а й носієм історичної пам’яті, традицій, світогляду та духовного досвіду поколінь.

Для Закарпаття тема румунської мови має особливе значення. Протягом століть край формувався як багатонаціональний і багатокультурний простір, де взаємодіяли різні народи, мови та культурні традиції. Румунська культура є невід’ємною частиною цієї історії, а її матеріальні й духовні прояви зберігаються, зокрема, у музейних колекціях.

День румунської мови – це нагода звернутися до цієї культурної спадщини, згадати історію румунської громади та побачити її як важливу частину багатокультурного минулого й сучасності Закарпаття. Через збереження мови, традицій і пам’яті зберігається культурне різноманіття, яке є невід’ємною цінністю європейського простору.

У експозиціях Закарпатського обласного краєзнавчого музею представлені музейні предмети, які розкривають історію та культурну самобутність румунської громади Закарпаття, її традиції, побут, господарські заняття та особливості народного вбрання. Через автентичні речі, фотографії та інші музейні свідчення можна простежити місце румунської культури у багатонаціональному історико-культурному просторі краю. Історія України та Румунії – це не лише історія сучасних державних кордонів і політичних подій. Це також спільний історико-культурний простір Карпат, у якому протягом століть взаємодіяли різні народи, культури, господарські традиції та політичні утворення.

Особливо виразно ця спільність простежується в історії Мараморошу – історичної області, територія якої сьогодні розділена між Україною та Румунією. Музейні предмети дають можливість простежити цю історію від середньовічних укріплень і соляних шляхів до промислового розвитку ХІХ століття та повсякденного життя людей.

Одним із ключів до розуміння історії краю є соляний шлях, пов’язаний із багатими покладами солі Мараморощини. Сіль була важливим економічним ресурсом, а її транспортування потребувало захисту. Саме тому вздовж Тиси виникла система укріплень, серед яких були Вишківський та Хустський замки. Вишківська фортеця контролювала перевезення солі та захищала соляні копальні Мараморошу.

Цю сторінку історії представляє модель Вишківського замку XIV ст., представлена в експозиції Закарпатського обласного краєзнавчого музею ім. Т. Легоцького. Саме Вишково в середньовіччі було одним із важливих центрів Марамороського комітату. У 1329 році воно отримало статус вільного королівського міста, а Вишківська фортеця стала королівським замком та одним із головних укріплень краю. Наприкінці XIV століття її значення поступово зменшилося, оскільки важливішою фортецею на Соляному шляху став Хустський замок.

Наступний експонат – модель Хустського замку. Його будівництво традиційно пов’язують із кінцем XI – XII століттям, а одним із головних завдань фортеці була охорона шляху до соляних копалень Солотвина. У XVI–XVII століттях Хустський замок опинився в центрі боротьби між Габсбургами та Трансільванським князівством. У 1511 році замок отримав Габор Перені – представник впливового роду, пов’язаного з історією Угочі та Мараморошу.

Історію краю доповнюють портретні зображення представників політичної еліти регіону. Серед них – Петро Перені, представник впливового роду Перені, титулований як ішпан Угочанського, Ужанського та Марамороського комітатів. Саме такі музейні портрети допомагають персоніфікувати історію: за адміністративними назвами та політичними подіями постають конкретні люди, які відігравали роль у житті регіону. Інший портрет представляє Дьордя ІІ Ракоці (1621–1660) – князя Трансільванії, пов’язаного також із Мукачівським замком. Його присутність у музейній експозиції нагадує про складну політичну історію Закарпаття XVII століття, коли край перебував на перетині інтересів Габсбурзької монархії та Трансільванського князівства.

Представлений в експозиції і герб Марамороського комітату. Тут зображено гірничу штольню, шахтарів із кирками, ялини та гірського козла, а хвилясті смуги символізують річки краю. Усі ці елементи безпосередньо пов’язані з природою та господарським життям Мараморощини. Цей експонат особливо важливий, адже гірнича справа була однією з визначальних складових економічної історії регіону. Те, що на гербі поруч із природними мотивами зображено шахтарів і гірничі виробки, символічно підкреслює значення праці людей для розвитку Мараморощини.

Саме поняття Марамороського комітату важливе для розуміння сучасних українсько-румунських історичних зв’язків. До ХХ століття Мараморош був єдиним історико-адміністративним простором. Після Першої світової війни та укладення Тріанонського договору 1920 року його територія була поділена: північна частина відійшла до Чехословаччини, а південна – до Румунії. Після Другої світової війни північна частина стала частиною Української РСР, а сьогодні перебуває у складі України. Південна частина історичного Мараморошу залишається територією Румунії.

Тому герб – це не просто геральдичний знак. Він є символом історичної території, яка сьогодні розділена сучасним державним кордоном, але зберігає спільну культурну та історичну пам’ять.

Якщо середньовічні замки розповідають про необхідність контролювати соляний шлях, то експонати ХІХ століття демонструють уже безпосередньо працю людей, пов’язану із солевидобуванням. У вітринах представлені знаряддя солекопів, серед яких – сокира лісоруба, кайло, кирка, а також інші інструменти. Їх доповнюють олійні лампи солекопів XIX століття, які використовувалися в підземних виробках.

Промислова розробка Солотвинського родовища кам’яної солі розпочалася 1778 року. У ХІХ столітті солевидобування набуло особливого масштабу: розширювалася мережа шахт, збільшувалися обсяги виробництва, а соляні копальні ставали важливим місцем зайнятості населення.

Особливу цінність не лише як музейний експонат має службова/трудова книжка Зейкань Марії, прислуги з Марамороша, яка датується 1890 р. На перший погляд, це невеликий паперовий документ. Проте саме такі предмети дозволяють перейти від історії замків, промисловості та адміністративних структур до історії конкретної людини. Документ фіксує не політичні події, а життєву ситуацію людини кінця ХІХ століття – її працю, соціальний статус та зв’язок із конкретним регіоном. У поєднанні із шахтарськими інструментами та лампами він показує різні сторони трудового життя Мараморошу. Ці експонати нагадують, що край був багатонаціональним і соціально різноманітним простором. У ХІХ – на початку ХХ століття тут жили русини/українці, румуни, угорці, німці, євреї та представники інших спільнот. За даними перепису 1910 року, у Марамороському комітаті проживали, зокрема, русини, румуни, німці та угорці.

Не менш важливою складовою історії Закарпаття є традиційна культура його населення. Якщо замки та промислові предмети розповідають про політичне й економічне життя, то народний одяг дає можливість побачити культурну своєрідність громад та їхні традиції.

У музейній експозиції представлені жіночі й чоловічі комплекси традиційного вбрання. Вишиті сорочки, головні убори, безрукавки, запаски та інші елементи одягу демонструють не лише особливості матеріальної культури, а й складну систему традиційних уявлень, естетичних уподобань та локальної ідентичності.

Особливо виразно це можна побачити в представлених жіночих комплексах із вишитими сорочками, декоративними поясами та головними уборами, а також у чоловічому вбранні з вишитою сорочкою, жилетом і капелюхом. Окремі деталі – орнаменти, способи оздоблення, поєднання тканин і кольорів – свідчать про локальну своєрідність традиційного костюма.

Поруч із автентичними речами важливу роль відіграють і музейні реконструкції та комплекси одягу. Вони дозволяють побачити не окрему сорочку чи пояс як ізольований предмет, а цілісний образ людини в традиційному середовищі. Саме через традиційний одяг, побутові речі, знаряддя праці та фотографії особливо виразно розкривається багатонаціональний характер Закарпаття.

Представлені в музейній експозиції предмети дозволяють пройти своєрідним історичним маршрутом – від середньовічних фортець до промислових шахт, від портретів правителів до трудової книжки звичайної людини. Саме в цьому полягає особлива сила музейного предмета. Один експонат може бути маленькою річчю, але водночас – великим фрагментом історії.

Історія України та Румунії в Карпатському регіоні – це історія не лише держав і кордонів. Це історія Мараморошу, Тиси, соляних шляхів, міст і сіл, замків, шахт, ремесел, родин та людських доль. Сьогодні кордон розділяє Україну і Румунію, але музейні колекції допомагають побачити те, що існувало задовго до сучасного політичного поділу, – спільний історичний простір, у якому формувалися культури та традиції народів Карпат.

Василина Палинчак-Кутузова,

завідувач сектору етнографії

Крок за кроком оновлюємо музейний простір

 Закарпатський обласний краєзнавчий музей ім. Т. Легоцького вкотре оновлює свій вхід, аби перше знайомство наших відвідувачів із музеєм було ще комфортнішим, зрозумілішим та зручнішим.

Зовсім недавно на нашій сторінці ми показували оновлений вхід до музею. Дехто вже встиг завітати до Ужгородського замку та особисто переконатися у змінах. А ми тим часом продовжуємо працювати й щодня додаємо нові елементи, які допомагають нашим гостям краще орієнтуватися в музейному просторі.

Поруч із сувенірною продукцією та інформаційними знаками, які вже з’явилися на вході, ми підготували ще одну корисну новинку — невелику план-схему Ужгородського замку.

Тепер кожен відвідувач може взяти її із собою безпосередньо на вході до музею. На схемі позначено розташування основних експозицій та виставок, тож гості можуть легко зорієнтуватися на території замку, зрозуміти, де саме розміщені ті чи інші експозиції, та обрати зручний для себе маршрут.

А головне — тепер кожен може самостійно сформувати власний маршрут музеєм: обрати, з чого розпочати огляд, які експозиції відвідати першими та в якій послідовності рухатися далі. А після завершення візиту план-схему можна залишити собі — як маленьку пам’ятку та згадку про знайомство з Ужгородським замком.

Для нас такі, на перший погляд, невеликі зміни мають велике значення. Ми прагнемо, щоб музейний простір був не лише цікавим, а й максимально зрозумілим, доступним та комфортним для різних категорій наших відвідувачів.

Ми щиро дякуємо вам за відгуки, побажання та зауваження! Саме ваші думки допомагають нам бачити музей очима відвідувача, вдосконалювати його та надихають ставати ще більш відкритими, зручними й доступними для кожного. Ми продовжуємо працювати над оновленням музейного простору та раді, що ви разом із нами стежите за цими змінами. Дякуємо, що приходите, цікавитеся, ділитеся враженнями та допомагаєте нам розвиватися.

Чекаємо на нові зустрічі в Ужгородському замку!

Анонс

 

1 вересня - особливий день, коли школи знову наповнюються дитячими голосами, а розпочатий навчальний рік відкриває шлях до нових знань і мрій.

До Дня знань музей запрошує на тематичну фотовиставку «У світ знань: шкільні світлини Закарпаття першої половини ХХ століття».

Минуле змінюється, але пам’ять про перший дзвоник, шкільну парту й учителя залишається з нами назавжди. Старі фотографії дозволяють нам зазирнути у шкільний світ минулого - до класів і сільських шкіл, учителів та їхніх вихованців, перших підручників, шкільних буднів і урочистих моментів. Кожна така фотографія є не лише пам’яткою свого часу, а й цінним історичним джерелом, що допомагає відтворити повсякденне життя та розвиток освіти на Закарпатті.

Запрошуємо здійснити подорож у минуле - у світ знань, дитинства та шкільних спогадів.

Відкриття: 1 вересня

15:00;

Закарпатський обласний краєзнавчий музей імені Тиводара Легоцького, експозиція «Народні музичні інструменти та народний одяг Закарпаття»;

Вхід — за музейним квитком

«Ціна свободи»: у Закарпатському обласному краєзнавчому музеї ім. Тиводара Легоцького відкрили інсталяцію-реквієм (відео)

 

Анонс

 Запрошуємо вас до Закарпатського обласного краєзнавчого музею імені Тиводара Легоцького 4 вересня о 15:00 на безкоштовну тематичну екскурсію «Доторкнись до історії», до Міжнародного дня благодійності.

Під час екскурсії відвідувачі матимуть нагоду більше дізнатися про історію Закарпаття та Ужгородського замку, його минуле, архітектуру, видатних постатей і події, які формували історію нашого краю.

Закарпатський обласний краєзнавчий музей імені Тиводара Легоцького, початок біля макету Ужгородського замку;

4 вересня;

Початок о 15:00;

Вхід вільний;

Нове поповнення музейної колекції: «Невидимі міста» Юлії Савенко

 Сьогодні фонди Закарпатського обласного краєзнавчого музею імені Тиводара Легоцького поповнилися новим мистецьким твором. Ми отримали у подарунок фотороботу української фотохудожниці Юлії Савенко, яка попередньо зв’язалася з музеєм та виявила бажання передати одну зі своїх робіт для нашої колекції.

Юлія Савенко — українська фотохудожниця, родом із Фастова Київської області.

Закінчила Київський національний університет технологій та дизайну за спеціальністю «Фото-відео дизайн». Із 2018 року активно бере участь у виставкових проєктах сучасного мистецтва. Її роботи експонувалися в Мистецькому Арсеналі, Українському домі, Музеї історії міста Києва, Інституті проблем сучасного мистецтва НАМ України, на фестивалі GogolFest та інших мистецьких майданчиках України й США. У 2019 році Юлія Савенко стала членкинею Національної спілки фотохудожників України, а з 2026 року — членкинею American Photographic Artists. Нині мисткиня живе та працює в Лос-Анджелесі.

До музейної колекції передано її роботу «Невидимі міста» (Invisible Cities), створену у 2025 році. Це фотографія, виконана способом цифрового друку на архівному матовому папері Epson Fine Art Cotton Smooth. Робота має розмір 50 × 37,5 см і є першим примірником із тиражу 15.

«Невидимі міста» є частиною авторського фотопроєкту «7th Circuit», у якому художниця досліджує межу між видимим і зникаючим, реальністю та уявним образом. Туман у роботі приховує знайомі обриси міста, залишаючи простір для пам’яті, уяви та власних асоціацій глядача.

Ми щиро дякуємо Юлії Савенко за цей цінний подарунок, за довіру до нашого музею та за бажання долучити свою творчість до його колекції. Для нас надзвичайно важливо, коли митці та небайдужі до культури люди довіряють музею свої роботи й таким чином допомагають формувати його мистецьке надбання.

Особливо цінуємо можливість зберігати та представляти творчість талановитої української мисткині, яка сьогодні працює далеко від України, але продовжує творити й розповідати світові про сучасне українське мистецтво.

Дякуємо за талант і довіру! Ми вже чекаємо нагоди представити цю роботу нашим відвідувачам та використати її в майбутніх музейних проєктах і заходах.

Неллі Гасинець,

ст. науковий співробітник відділу науково-освітньої роботи

«Ціна свободи»: у Закарпатському обласному краєзнавчому музеї ім. Тиводара Легоцького відкрили інсталяцію-реквієм

 28 серпня 2026 року, напередодні Дня пам’яті захисників України, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність нашої держави, у внутрішньому дворику палацу Ужгородського замку Закарпатського обласного краєзнавчого музею ім. Тиводара Легоцького відбулося відкриття інсталяції-реквієму «Ціна свободи». Захід організовано Закарпатським обласним краєзнавчим музеєм ім. Тиводара Легоцького спільно з Комунальним закладом «Обласний організаційно-методичний центр культури» Закарпатської обласної ради.

Презентована цього дня в музеї інсталяція покликана зберігати пам’ять про Героїв, їхні імена, життєві історії та бойовий шлях, нагадуючи про справжню ціну можливості жити у вільній Україні. У центрі композиції, на невеликому постаменті, розміщено манекен у формі Збройних Сил України. Перед ним соняхи, що стали символом пам’яті, скорботи та незламності українського народу. Навколо уламки зброї, які промовисто нагадують про війну та страшну ціну, яку Україна платить за своє право бути вільною.

Важливою складовою інсталяції став інтерактивний екран, на якому відвідувачі можуть ознайомитися з інформацією про загиблих захисників України, вихідців із Закарпаття, починаючи з початку повномасштабної війни й до наших днів. Відео підготували завідувачка відділу інноваційних програм та культурно-мистецьких проєктів Комунального закладу «Обласний організаційно-методичний центр культури» Закарпатської обласної ради Марина Офіцинська та провідна методистка згаданого відділу Каміла Сембер. На відкритті ООМЦК - ЗОР представив провідний методист відділу народної творчості та аматорського мистецтва Микола Мовнар.

Відкриття заходу розпочалося з хвилини мовчання, на знак глибокої шани та вдячності всім захисникам і захисницям України, які віддали свої життя за свободу, незалежність і майбутнє нашої держави. Учасники заходу схилили голови, вшановуючи пам’ять полеглих Героїв, чиї імена назавжди залишаться в історії України. Під час відкриття до присутніх звернулася директорка Закарпатського обласного краєзнавчого музею ім. Тиводара Легоцького Ольга Шумовська. У своєму виступі вона наголосила на відповідальності музею за збереження пам’яті про Героїв та важливості передавати цю пам’ять майбутнім поколінням. «Музей - це простір, де зберігається пам’ять народу. Сьогодні ця місія набуває особливого значення. За кожним іменем, яке ми бачимо на екрані, людина, родина, мрії, життя, яке могло тривати. Наш обов’язок, не дозволити цим іменам зникнути з пам’яті. Ми маємо називати їх уголос, розповідати про їхній подвиг і берегти пам’ять про тих, завдяки кому Україна продовжує боротися і бути вільною», - зазначила Ольга Шумовська.

Особливо проникливим став виступ Ірини Мельник, матері загиблого Героя Владислава Мельника, лейтенанта морської піхоти, який віддав життя, захищаючи Україну. Владислав Мельник загинув у 22 роки. Він був командиром взводу морської піхоти 503-го окремого батальйону морської піхоти (в/ч А1275). Виконував бойові завдання у Верхньоторецькому та районі Волновахи. За мужність і героїзм його посмертно нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Говорячи про свого сина, Ірина Мельник наголосила на тому, наскільки важливо зберігати пам’ять про кожного полеглого воїна, адже за кожним ім’ям - неповторна людська історія, родина та життя, яке було віддане заради України. Її слова стали особливо важливою частиною заходу, особистим голосом матері, яка втратила сина, але продовжує берегти пам’ять про нього та його побратимів. Саме такі історії наповнюють поняття «ціна свободи» не абстрактним змістом, а людським болем, любов’ю та жертовністю.

Цього дня Закарпатський обласний краєзнавчий музей ім. Тиводара Легоцького також долучився до національної акції «Стіл пам’яті», ініціативи, покликаної вшанувати загиблих захисників і захисниць України та зберегти живу пам’ять про них. Особливе місце в межах ініціативи посідає можливість для кожного відвідувача долучитися до збереження пам’яті. У музеї підготовлено спеціальні аркуші, на яких відвідувачі можуть власноруч залишити імена загиблих захисників і захисниць України, своїх рідних, друзів, земляків, побратимів, усіх, кого вони хочуть згадати та вшанувати.

Це простий, але надзвичайно важливий жест пам’яті. Адже за кожним іменем - окрема людська історія, родина, мрії та життя, віддане за Україну. Залишити ім’я, означає не дати йому бути забутим, передати пам’ять про Героя далі та зробити особистий внесок у спільну історію нашої боротьби за свободу.

Зібрані аркуші стануть частиною подальшої музейної роботи та доповнять експозицію «За Україну! За волю!». Таким чином, експозиція продовжуватиме жити й наповнюватися новими іменами та історіями, зберігаючи пам’ять про тих, хто віддав найдорожче, своє життя, за незалежність і свободу України. Пам’ять починається з імені. І кожне ім’я має бути почутим, збереженим і переданим наступним поколінням.

Ігор Шніцер,

старший науковий співробітник

Гордість Закарпаття: нагородження найкращих учнів (відео)