Анонс

Режим роботи експозицій Закарпатського обласного краєзнавчого музею ім. Т. Легоцького на Великодні свята

Режим роботи експозицій Закарпатського обласного краєзнавчого музею ім. Т. Легоцького
впродовж Великодніх свят

• 9 квітня (Великодня неділя за григоріанським стилем) – експозиції музею працюють з 10:00 до 18:00 години;
• 10 квітня (Великодній понеділок) – експозиції музею працюють з 10:00 до 18:00 години;
• 16 квітня (Великодня неділя за юліанським стилем) – експозиції музеї ЗАЧИНЕНІ. Вхід відкритий на територію Ужгородського замку.
• 17 квітня (Великодній понеділок) – експозиції музею працюють з 10:00 до 18:00 години.

Запрошуємо відвідувачів в музей на Великодні свята!

Анонс

Майстер-клас із виготовлення композицій із вербових гілок

    Одним із народних символів в Україні є верба. Шанують її й жителі нашого краю. Ніжні сріблястішутьки несуть до церкви і освячують в неділю перед Великоднем. Ця неділя так і називається Вербною або Цвітною. Для цього свята кожен намагається знайти гілочки з найбільшими і найм'якішими котиками.

    28 березня кожен охочий міг взяти участь у майстер-класі із декорування вербових гілочок, який організували наукові співробітники сектору природи у музеї, а також дізнатися про різноманіття верб у природі Закарпаття. Старший науковий співробітник Руслана Джахман розповідала про те, які види з роду Salix L. є найбільш поширеними, а які рідкісні й занесені до Червоної книги України. Учасники дізналися, чому на деяких кущах сірі «котики» перетворюються в зелені, а на інших — на жовті та ще багато цікавої інформації.

    «Не я б’ю - верба б’є, за тиждень Великдень» - уже цієї неділі будуть казати ті, хто святкує за григоріанським календарем, а вірники східного обряду - 9 квітня й очікувати Свято Христового Воскресіння.

    Захід пройшов у рамках співпраці з Інститутом еколого релігійних студій, який надав матеріали для майстер-класу.

Онлайн-семінар для вчителів історії присвячений Всесвітньому дню історика

    28-го березня 2023 року, відбувся онлайн-семінар для вчителів історії, які проходять курси НУШ в Закарпатському інституті післядипломної педагогічної освіти. 

    Старший науковий співробітник музею відділу історії та краєзнавства Вероніка Петрушка перезентувала експозиції Закарпатського ОКМ  ім. Т. Легоцького і висвітлила можливості їх використання у якості додаткового навчального і виховного матеріалу до основної шкільної програми з курсів історії України та всесвітньої історії. 

    Окрему подяку хотіли б виразити Юрію Юрійовичу Шимону, методисту навчально-методичного кабінету методики викладання суспільно-гуманітарних та художньо-естетичних дисциплін ЗІППО, керівнику курсів для вчителів історії та громадянської освіти, за організацію заходу на базі ЗІППО. 

Вероніка Петрушка

ст. наук. співробітник відділу
 історії та краєзнавства

Вітаємо із Всесвітнім днем історика

    Шановні історики та всі, хто цікавиться історією! Сьогодні ми відзначаємо Всесвітній день історика - день, коли ми вшановуємо важливу роль, яку ви відіграєте в дослідженні та збереженні нашої спадщини. Ваша робота допомагає нам краще зрозуміти наше минуле, розкривати таємниці минулих епох і переносити ці знання в майбутнє. Ваш внесок у збереження історичної спадщини та її дослідження є надзвичайно важливим для розвитку нашого суспільства. 

    Відзначення Всесвітнього дня історика є можливістю привернути увагу до цінності історії та роботи істориків, які допомагають зберегти нашу спадщину і зробити її доступною для всіх.

    Зичимо вам успіхів та натхнення у всіх ваших історичних дослідженнях!

Анонс

Анонс. Майстер-клас із виготовлення композицій із вербових гілок Одним із народних символів в Україні є верба. ...

Опубліковано Ужгородський замок, Краєзнавчий музей імені Тиводара Легоцького Понеділок, 27 березня 2023 р.

Освітньо-пізнавальний захід «Дізнаюсь більше про Закарпаття»

    25 березня в Закарпатський ОКМ ім. Т. Легоцького були запрошені діти тимчасово переміщених осіб. Наукові працівники музею (зав. відділом науково- освітньої роботи Титаренко Г.Є. та ст. наук. співробітник Олейник А-М.С.) провели для них освітньо-пізнавальний захід «Дізнаюсь більше про Закарпаття». Адже наш край на певний час став для них другою домівкою. Діти мали можливість дізнатись про найцікавіші місця на Закарпатті та в Ужгороді, зокрема, звернути увагу на таку історичну постать, як Августин Волошин. А також побачити, який вигляд має справжній едельвейс – символ гір, символ вічності і мужності. Емоційним і азартним для школярів було розв’язування кросворду на закарпатську тематику, який для них також підготували наукові працівники музею.

Онлайн виставка "Історія створення та розвитку театру в краї кінця ХІХ – 40-их років ХХ ст."

Анонс

    Щороку 27 березня відзначаємо Міжнародний день театру. За легендою, прем'єра першої театральної вистави у Стародавньому Римі відбулась саме в цей день.

    Закарпатський обласний краєзнавчий музей ім. Т. Легоцького долучається до відзначення цього свята. Ми відібрали з архівної колекції музею деякі матеріали, що стосуються історії створення та розвитку театру в краї кінця ХІХ – 40-их років ХХ ст. Вони будуть представлені в нашій наступній онлайн-виставці.

Антикварне піаніно FRICKE Legnitz - подарунок музею

🎹 Відомий ужгородський підприємець, власник кав'ярні-музею "Під Замком", подарував Закарпатському обласному краєзнавчому...

Опубліковано Ужгородський замок, Краєзнавчий музей імені Тиводара Легоцького Четвер, 23 березня 2023 р.

Культура кавування. Експозиція "Кава на жорнах століть"

Культура кавування. Експозиція "Кава на жорнах століть"

Опубліковано Ужгородський замок, Краєзнавчий музей імені Тиводара Легоцького Вівторок, 21 березня 2023 р.

Птахи Ужгородського замку: горобці

Самець горобця хатнього

    20 березня відзначають Всесвітній день горобця. Це свято з’явилося у 2010 році. Його запровадили індійські екологи з метою нагадати людям про таких звичних птахів, як горобці. Про них складено багато казок, віршів, прислів’їв, народних прикмет, тощо. Вони відомі всім, але більшість людей горобцями називають всіх дрібних птахів, яких бачать біля себе і не задумуються над тим, що це зовсім різні види і кожен має свою назву. Якщо ви хоч на хвилинку відволічетеся від своїх справ і приглянетеся до зграйки птахів, які метушаться перед вами, то побачите, що не всі горобці одинакові, а крім них є ще зяблики, синички, гаїчки та багато інших видів.

Горобці польові на подвір'ї Ужгородського замку

    У нашому місті зустрічаються два види горобців: хатній і польовий. Горобець хатній – осілий синантропний вид, тобто живе поруч із людиною, тому за ним легко спостерігати. Горобець польовий дещо схожий на хатнього, але має ряд відмінностей, за якими його легко відрізнити. Він трохи менший, верх голови у нього каштаново-коричневий, а не сірий; чорна пляма на волі менша, ніж у хатнього горобця. На щоках добре видно чорну смужку. У попереднього виду її немає зовсім. Також у польового горобця відсутній статевий диморфізм. Самки і самці одинакові, а у хатнього горобця самочки забарвлені скромніше. В них переважають тьмяні бурувато-сірі відтінки. Обидва види часто можна побачити в парку Ужгородського замку. Вони полюбляють гніздитися у щілинах на мурах, а на замкове подвір’я залітають підживитися. Особливо взимку, коли харчів у природі вже мало, а тут ще можна знайти насіння і навіть крихти печива чи іншої їжі, залишеної відвідувачами музею.

Самка хатнього горобця

    Зараз у горобчиків розпочався шлюбний період. Самці активно залицяються: настовбурчивши пір’я на горлі, опустивши крила донизу і задерши при цьому догори хвоста, з голосним цвіріньканням, стрибають навколо самочок. Пари вони утворюють на все життя. В кінці травня в будь-якому людному місці можна побачити, як батьки годують своїх малят. Хоч горобці всеїдні птахи, проте пташенят вони кормлять виключно комахами. За період вигодовування одного виводку пара горобців знищує близько 30 тисяч комах. Отже, це дуже корисні птахи як для людини, так і для довкілля. Саме для боротьби з гусеницями їх в ХІХ столітті завезли до Америки. Пернаті добре справилися із завданням і за це жителі Бостона встановили їм пам’ятник.

Горобець польовий

Польові горобці

    Люблять горобці й почубитися, особливо хатні. Вони б’ються за крихти хліба, але деколи причиною бійки може бути й симпатична самочка. Також вони слідкують за гігієною і часто купаються. Для цього їм підійде люба невеличка калюжа або пісок. Таким чином вони позбуваються паразитів. Поведінка горобців дуже цікава, тому спостерігаймо за ними, поки маємо ще таку можливість, бо в деяких країнах вони вже стали рідкісними птахами.

Руслана Джахман старший науковий

співробітник сектору природи

 відділу історії та краєзнавства

Втрачений портрет володаря Ужгородського замку Яноша Другета X відновлено методами алгоритмів штучного інтелекту

Янош Х Другет - один із володарів Ужгородського замку (реконструкція портрету)

🤴🏻 Втрачений портрет володаря Ужгородського замку Яноша Другета X відновлено методами алгоритмів штучного інтелекту. 🏛️ В Закарпатському обласному краєзнавчому музеї ім. Т. Легоцького продовжують отримувати успіхи в застосуванні найновіших технологій, що використовують "умовний контроль машинного бачення" алгоритму штучного інтелекту при генерації зображень. Саме таким методом реконструйовано портрет історичної постаті, який тепер існує лише як графічна книжкова ілюстрація. 📜 Янош X Другет (народився у 1611 році у шлюбі Дьєрдя ІІІ Другета, феішпана (наджупана) Ужанського і Земплінського комітатів та Каталіни Надошді. Весілля відбулося 6 січня 1610 року в місті Чейте, а у якості весільного подарунку король Матяш ІІ 23 січня 1610 року призначив Дьєрдя Другета королівським підчашним (pincenarium regalium magistri) - один з вищих придворних титулів. У 1611 році Дьєрдь Другет разом із Жиґмондом Форгачем, головнокомандувачем Верхньої Угорщини, здійснили похід на Трансільванію, але головну фортецю Нодьсебен (Sibiu) не змогли взяти, їхня армія зазнала поразки. Вони самі змогли повернутися додому лише через Молдову. Після вбивства князя Габора Баторі, претендентом на трон Трансільванії проти Габора Бетлена став Дьєрдь Другет, якого підтримували імператор, католицькі стани Трансільванії та сам будайський паша. Для втілення своїх планів Другет почав вербувати війська гайдуків, але їх розбив Ференц Редеї, капітан Нодьварода (Oradea). Після поразки Дьєрдь Другет спочатку залишався у своїх маєтках, але в 1616 році вже прийняв участь у перемовинах в Мункачі (Мукачево), де пани Верхньої Угорщини обговорювали план завоювання Трансільванії. Коли в 1619 році трансільванський князь Габор Бетлен напав частину країни, що належала королеві, 1-го вересня гайдуки вчинили напад на Теребеш, щоб схопити Другета. Він із сім’єю знайшов притулок у Речі Посполитій у родинному замку Ласкі (Laski), де почав організовувати війська. Він повернувся з кількатисячною армією найманих козаків та 23 листопада 1619 року наніс поразку біля м. Гомонна військам трансільванського князя. Хоча згодом його вдалося витіснити з країни, але цей військовий інцидент похитнув позиції Бетлена в Угорщині. Дьєрдь Другет помер у Польщі 21 червня 1620 року. Як припускають деякі джерела, його отруїли. У 1624 році його поховали у церкві Святого Міклоша в місті Нодьсомбот (Trnava), де естергомський архієпископ Петер Пазмань спорудив надгробок із червоного мармуру. У кінці походу на Угорщину, 31 грудня 1621 року представники князя Трансільванії Габора Бетлена та короля Угорщини Фердинанда ІІ у моравському місті Нікольсбург підписали мирний договір, згідно з яким Бетлен відмовився від титулу обраного угорського короля (rex electus) і повернув королівську корону. Натомість Фердинанд ІІ передав князеві на пожиттєве володіння 7 комітатів Верхньої Угорщини (крім комітату Унг) та як особисті володіння -замки Токай, Мункач та Ечед. Хоча Нікольсбургський договір окремим пунктом передбачав повернення всіх володінь вдові та сиротам Дьєрдя Другета, маєтки в Гомонні та Чічві залишалися власністю трансільванського князя до 1629 року. Маєтки знаходилися під управлінням намісника Токая, а потім префекта затисянських володінь князя. Садибу в Теребеші Бетлен подарував Дьєрдю Сечі, феішпану Гемерського комітату, чоловіку Марії Другет (сестрі Дьєрдя III). Каталін Надошді мала намір силою повернути частину володінь за Нікольсбургським рішенням. Наприкінці березня 1622 року козацькі війська прорвалися в Гомонни, де взяли в полон декілька слуг Яноша Ракоці, але результату не досягли. Після смерті Дьєрдя Другета за наказом князя Габора Бетлена 17 березня 1623 року Фіскальна Палата в м. Кошшо (Кошиці) призначила префектом маєтку Другетів Яноша Гомбоша. Інструкції префекту були викладені у 20 пунктах, а місцем збереження майна Другетів вибрано замок Єсенев з озброєною охороною, яка складалася із 15 осіб. Ймовірно саме в цей час була складена інвентарна книга (без дати), знайдена в архіві графів Форгач, у якій були перелічені цінні речі вдови Дьєрдя Другета, її сина Яноша та доньки. Інвентар містить різні ювелірні вироби та коштовності, скляний посуд, а також велику кількість зброї та кінної збруї. Описувач зазначає, що до предметів спадку також належала значна церковна утварь (що, можливо, походить із власності ордена св. Павла, схованого в замку Єсенев). Через своїх покровителів Каталін Надошді продовжила справу повернення володінь, унаслідок чого в 1625 році державними зборами Угорщини було прийнято Закон XLIV 1625 р. про повернення маєтків: «Про повернення графу Яношу Другету замків Барко і Теребеш, окупованих покійним Дьєрдьем Сечі та утримуваних його вдовою та нащадками, разом із містечком Земплен». Однак князь Габор Бетлен проігнорував дане рішення і лише після його смерті маєтки повернулися у власність сім'ї Другетів. У 1622 році з нагоди коронації жінки (королеви Елеонори Гонзага), на засіданні державних зборів в м. Шопрон король Фердинанд ІІ призначив Яноша Другета спадковим феішпаном Ужанського комітату (supremus et perpetuus comes comitatus Ung) і підвищив його до титулу графа. Хоча сім’я Другетів й раніше користувалася графським титулом (comes), цей титул в основному був пов’язаний зі станом королівського сановника державного масштабу чи посадою феішпана. На жаль, оригінал грамоти не зберігся, ми знаємо про неї лише з інших документів, а також із диплома, виданого на ім’я Кріштофа Банфі в тому ж році. За висновком експертів, одна з особливостей диплома полягає в тому, що набувач (Дьєрдь III Другет) та отримувач (Янош X Другет) -були різні особи -останньому на момент видачі диплома було лише 11 років. У вступі до грамоти детально представлена політична кар’єра Дьєрдя. Другета (1618-1620), претендента на трансільванський трон і згодом головного королівського судді - тобто можна припустити, що король Фердинанд ІІ мав намір визнати його заслуги перед державою, присвоєнням титулу його синові. Грамота короля передбачає як титул графа, так і спадкового феішпана -дарчий лист надає Яношу Другету та його спадкоємцям титул вільного і спадкового графа замку Унг та Ужанського комітату, разом із посадою феішпана і правом користування червоною восковою печаткою. У першій половині 1622 року Янош X Другет, ймовірно за підтримки кардинала Петера Пазманя та графа Міклоша Естергазі, опинився у Відні. Він прибув до столиці Габсбургів у першій половині 1622 року і провів близько десяти років в імператорському місті чи його околицях. Згодом він навчався в єзуїтській гімназії в місті Грац. Середня єзуїтська освіта тоді складалася з 7 класів (латинську базову освіту учні проходили у класах Інфіма та Парва, далі три класи граматики (Приціпіум, Граматика, Синтаксис) і на завершення Поетична та Риторична освіта). Історик Шандор Токач вважає, що під час навчання у Граці та в оточенні родини Баттяні в Нейметуйварі (Güssing), Янош Другет познайомився із далекими родичами, Міклошом та Петером Зріні. За 1625-м річним звітом єзуїтської гімназії в місті Нодьсомбот (Trnava) Янош Другет також записаний як учень-синтаксист. Відповідно до запису від 26 червня 1625 року в угорському реєстрі Віденського університету значиться: «Illustrissimum etiam Comitem Joannem Drugeth de Homonna, Comitem perpetuum comitatus Ungh et serenissimi archiducis Leopoldi a cubiculis; dedit unum imperialem solidum(сплатив одну імперську золоту марку)». Після того, як офіційний королівський двір у Буді припинив своє існування та переїхав до Відня, державні збори Угорського королівства стали важливим місцем представництва, включаючи коронаційні (короля і королеви) збори та проведення наступних торжеств. У таких важливих випадках «номінальна» (у своїх функціях) придворна знать набула важливого значення, адже повинності, виконувані під час торжеств із нагоди коронації, також показували справжню лінію гідності. На жаль, для членів родини Другетів, через значну відстань їхніх постійних резиденцій та маєтків від королівського двору, можливість зайняти положення придворної знаті практично унеможливила. Винятком із цього був Янош X Другет, який з 1622 року постійно був присутнім при імператорському та королівському дворі. На торжествах з нагоди коронації Фердинанда III (м. Шопрон, 8 грудня 1625 р.) за королівським столом Янош Другет виконував придворні обов'язки поруч із флорентійським (тосканським) послом Джованні Алтовіті (який займав місце між іспанським послом та королівським палатином) -виливав воду для миття рук і також служив підчашником. Янош Другет ймовірно повернувся до своїх маєтків у Земплінському та Ужанському комітатах в 1628 році, що підтверджується грамотою короля Фердинанда II від 6 вересня 1628 року, виданою у Відні, за якою король нагородив його новою «золотою печаткою, вирізьбленою з червоного рубінового каменю, й прикрашеною коштовностями». Інавгурація наджупана (феішпана) також могла відбутися тільки після 1629 р., оскільки комітат згідно Нікольсбургського мирного договору залишався під юрисдикцією Угорського королівства. У 1629 році Янош Другет став дійсним королівським камергером (cubicularii, qui tales de facto sunt), виконуючим фактичну службу й отримував плату за службу (40 форинтів на місяць). Придворні камергери імператорського та королівського двору були «поважними особами, графами, вельможами чи дворянами», які здійснювали особисту службу для імператора у його внутрішніх покоях. У якості відмінного знаку вони носили камергерський ключ на чорній шовковій стрічці. За описом папського нунція Карло Караффи вони подавали сніданок імператору та його найближчій родині. До обов'язків камергерів входило «подавати напої, нарізати їжу та виконувати інше обслуговування столу незалежно від їх посади та рангу» (вони також проводили попередню дегустацію). В їхні обов’язки до обіду також входив супровід правителя до придворної каплиці. Під час перемовин імператора камергери чекали у внутрішньому передпокої, поки не настане час відпочивати. У такі часи два камергери чергували біля спальні протягом усієї ночі. Серед дійсних камергерів угорців було відносно небагато, загалом їх було не більше двох чи трьох. Ймовірно звідси, з часів придворної служби, походять тривалі стосунки Яноша Другета з графом Адамом Баттьяні, який також був дійсним камергером між 1630 і 1637 роками (серед архіву Баттяні знаходимо 33 відправлені листи, адресовані Баттяні за період 1635 -1645 рр.). Камергери також брали участь у придворних заходах, так, з опису Адама Баттяні, серед іншого, ми довідалися про бал-маскарад (Wirtschaft). Про інші етапи його життєвого шляху можна розповісти лише стисло. У 1630 році в містечку Пруска (Пороска) Тренчинського комітату Янош Другет одружився з Анною Якушіч з Орбови: «3 червня 1630 р. в містечку Пруска відбулося весілля моєго пана Яноша Гомоннаї», –згадував у своєму щоденнику його швагор Ласло Реваї. У 1632 році король Фердинанд ІІ призначив Другета феішпаном Земплінського комітату: «Палатин граф Міклош Естергазі урочисто призначив його в замку Земплен, резиденції комітату і разом із тим в спадщині родини Другетів». Після смерті головнокомандувача Верхньої Угорщини (supremus militiae Praefectus) Міклоша Форгача він зайняв його посаду. Головний королівський суддя Пал Ракоці помер 12 березня 1636 року, а його наступник Янош Другет був призначений 29 квітня 1636 року. Головний королівський суддя (judex curiae regiae) -один із головних державних сановників Угорського королівства, третя особа після короля та палатина. Серед членів родини Другетів у XVI ст. Янош Другет був третім, хто отримав цей титул (Балінт Другет I (1608 -1609), Дьєрдь Другет III (1618 -1620). Янош Другет у всьому продовжував справу батька. Його дружина Анна Якушіч, сестра Егерського єпископа, багато допомагала йому в цьому. Він повернув до Гомони єзуїтів, яких переслідував Бетлен, а згодом, у 1640 році поселив в Унгварі (Ужгороді), де побудував для них великий монастир. Збереглося кілька листів, написаних у 1641 році. У цих листах, як головний королівський суддя Угорщини, він писав Яношу Баллінгу, капітану замку Мункач, де йшлося про ув’язнення владики Василія Тарасовича (мукачівського єпископа -автор) і вимагав його звільнення. На жаль, через розпо- рошення архівів Другетів, залишилося мало інформації про значну кореспонденцію Яноша Х як приватної особи, феішпана чи головного королівського судді Угорщини. Деякі фрагменти збереглися в Державному архіві Закарпатської області (ДАЗО), проте особливе значення має переписка з колишнім віденським камергеном, з яким разом служили, головним капітаном Задунайя - Адамом Баттяні. У сімейному архіві в місті Нейметуйвар (нині в державному архіві Угорщини) зберігся 31 лист, написаний Яношом Другетом, написаний між 1633 і 1645 роками. З «місцезнаходження» насе- лених пунктів, де датувалися листи, можна зробити висновок про переміщення автора. Більшість листів було написано з однієї з сімейних резиденцій/маєтків (Ужгород, Гомонна, Теребеш, Сіннє, Керестур), але протягом зазначеного періоду він також кілька разів побував у Відні, Нодьсомботі та Айзенштадті. Найбільш інтенсивне листування відбулося в 1641 році, коли Гомоннаї відправив 11 листів до Неметуйвара. Ми намагаємось реконструювати досить хаотичні події того часу на основі «Багато- страждального угорського літопису» Яноша Соларді (1601 -1666 рр.). Соларді наводить обмеження релігійної свободи в Угорщині, як офіційну причину військової кампанії 1644 року, розпочату трансільванським князем Дьєрдем І Ракоці. Крім переслідування, літописець згадує й особисті мотиви: «Стосовно себе та самого князівства... багатьма підлими та ганебними словами переважно від генерала з Кошшо, графа Яноша Гомоннаї передусім на адресу Дьєрдя Машталіра/Візника (посилаючись на колесо в гербі родини Ракоці), чиї заохочувальні листи до турків 1636 року про збурення проти князя тепер віднайдені. Але що гірше за все: з’явився брудний пасквіль, в якому піддано непристойному терзанню не лише весь княжий дім, але й праведну і богобоязну старшу княгиню Жужанна Лорантфі, а для її благочестивого чоловіка стало великою турботою приховати це, щоб не дійшло до її вух, намагаючись усунути гіркоту і напасть від цього». Хоча Яношу Соларді вдалося дізнатися багато чого, про що звичайні люди і не здогадувалися, його висновки, здається, суперечать листуванню між членами родини Ракоці (Дьєрдя І Ракоці, Жужанни Лорантфі, Дьєрдя II Ракоці, Жігмонда Ракоці). У цих листах не зустрічаємо нічого подібного, вони лише інформують один одного про перебіг військових операцій та про роль Яноша Другета в цьому. У той же час, як випливає із літопису Соларді, а також із листа Дьєрдя І Ракоці 3 серпня 1644 року Дьєрдь І Ракоці до Жужанни Лорантфі]: «Єсеньов здався позавчора. Дружина Гомоннаї з дочкою також здалася Жігмонду Ракоці, але вона змогла залишитися на місці; я і тепер поводився з ними милосердно, усе майно з Гомонни, Ліски та Теребеша ми їм віддали». Ми бачимо, що на прохання графині князь неодноразово помилував її підданих, адже спочатку дозволив захисникам вільно відійти в Токаї, потім в Ужгороді та Єсеньові і залишив їхні маєтки. Про добросусідські стосунки свідчить також пізніший лист Анни Якушіч до Жужанни Лорантфі від 11 вересня 1649 року, що ставить під сумнів звинувачення Соларді та характеризує їх як інструмент політичної пропаганди. Швидше за все, згадана військова кампанія змогла відбутися не лише через відомі особисті причини, адже Дьєрдь І Ракоці вже раніше домовився про цю кампанію зі шведами. «Негативна пропаганда» про Яноша Другета, можливо, стосувалася передусім минулих подій, коли його батько вторгся разом із польським козацтвом у 1619 році у Земплінський комітат. Тоді Габору Бетлену прийшлося скерувати свій похід у зовсім іншому напрямку. Виходячи з власних помилок у минулому, Дьєрдь І Ракоці постійно слідкував за кроками Другета та його вербуванням у Польщі. На початку кампанії 1644 року з володінь Яноша Другета до рук Ракоці потрапили замок і маєток в Токаї, подаровані йому королем у 1641 році. Для збереження миру Анна Якушіч «склала грамоту вірності князеві разом із слугами», в той же час, за даними літописця, капітан замку Мункач - Янош Баллінг - отримав завдання стежити за подіями в Ужанському комітаті та вчасно повідомляти свого правителя про них. Згідно з повідомленням, «люд Унгвара не сильно покладався на грамоти віри, а до прибуття війська графиня справді намагалася переслідувати прихильників князя, євангельську знать, багатьох схопила, їх урожай та вино прибрала до Унгвара та Єсеньова... Відчуваючи розвиток подій і не довіряючи Унгвару, графиня перебралася до Єсенева, з більшою надією на виживання там». Капітан замку Мункач мобілізував до свого війська «п'ять сотень кращих піхотинців для служіння в замку зі зброєю та надійними мушкетами...Окрім того, він наказав: усюди у володіннях та на окраїнах, де є чоловіки, здатні тримати зброю в руках, зібрати їх через шляхту, і які у зазначений час чисельністю три тисячі, якщо не більше, разом з фальконами (пушками), вирушили до Унгвара». У своїй роботі «Історія Ужгорода» Кароль Мейсарош пише: «Коли у 1644 році Ракоці рушив з військом на Кошшо через Унгвар, тут зустрів супротив з боку феішпана Ужанського комітату Яноша Другета, тому піддав сильному обстрілу місто, обитель і школу єзуїтів пошкодив, монахів вигнав з країни, які разом зі своїм отцем Жігмондом Коттої знову знайшли притулок у Кракові». Зі слів Соларді більшість жителів міста - протестанти не чинили опір. Військо нападників «від старої будівлі перед замком [ймовірно будівля колишнього монастиря Паулінів] через частокіл, з його північного краю, перейшли вночі рів і капітан почав обстрілювати ворота фортеці та вікна будівель, перетворених в амбразури», пізніше, успішно заповнивши рів залишками частоколу, вони зайняли фортецю і заставили люд присягнути на вірність Дьєрдю І Ракоці. Оскільки невеликий загін із Польщі, за дорученням головного королівського судді, грабував навколо Гомонни і напав на трансільванське військо, яке там розташовувалося, князь зважився на облогу головної фортеці Другетів -Єсенев. Під проводом Жігмонда Корніша та Жігмонда Ракоці військо почало обстріл стін замку з облогових гармат. Після того як оборонна система замку зазнала значних пошкоджень, графиня відправила посланців до проводу війська осади, та запропонувала здати Єсенев в обмін на вільний відступ. Доки не надійшла відповідь князя, облога фортеці була призупинена. Дьєрдь І Ракоці погодився на вільний відступ її захисників, «після чого Янош Баллінг зібрав із фортеці усі продовольчі запаси та боєприпаси й перевіз їх до замку Мункач, а за наказом князя всі бастіони замку та уцілілі будівлі були розворушені і залишені непридатними та спустошеними». Облога замку та його підірвання, який був основним прихистком родини Другетів, може бути причиною того, що більша частина сімейного архіву була знищена. В описанні походу 1644 року з різних джерел знаходимо багато посилань на облогу Унгвара та знищення фортець Барко та Єсенев, але не згадується фортеця Невицьке, яка була очевидно знищена у ті ж часи. У результаті походу 1644 року більшість маєтків Другетів перейшла під владу Дьєрдя І Ракоці. Як і за яких обставин головний королівський суддя та його родина опинилися в Кленовнику (Варошдського комітату), родинному замку графів Драшковичів -завдання подальших досліджень, оскільки, через родинні зв’язки, місцем перебування Другетів за Дунаєм більш логічними були б маєтки родини Надошді (мати Яноша Другета була Каталіна Надошді) у комітатах Шопрон та Ваш), ніж Славонія - Хорватія. Життєвий шлях Гашпара ІІІ Драшковича при королівському дворі демонструє багато спільного з кар’єрою Яноша Другета (а також Адама Боттяні), тому можна припустити, що їхні стосунки почалися під час служби у Відні. Кленовник був розбудований у 1616 -1667 роках, налічував 90 кімнат і був одним із найбільших замків у країні, тому місця для біженців було, мабуть, достатньо. До замку часто навідувався сусідній землевласник Міклош Зріні, який залицявся до дочки господаря замку Марії-Еузебії. Зі щоденника Петера Кеглевича: «4 червня 1645 року в Кленовнику відбулися заручини графа Міклоша Зріні з дочкою графа Гашпара Драшковича». Ймовірно члени родини Другетів також були присутні на святковій події. Тим часом, коли розпочалися переговори про мир з Трансільванським князівством, головний королівський суддя кілька разів навідувався у своїх справах у місто Грац, столицю провінції Штірія. У листі з Кленовника від 14 серпня він пише, що Міклош Зріні прибув після обіду з хорошою новиною: «8000 воїнів турецького султана в Кандії були знешкоджені, а кілька його кораблів захоплені». Очевидно Зріні тривалий час перебував у дворі Драшковичів, адже тут отримав звістку про укладання миру з Дьєрдем І Ракоці. У зв’язку з цим 10 вересня у листі Яноша Другета до Адама Боттяні йдеться: «Мій пане, мир настав; не бути гіршому, але вони зробили це, не звертаючи увагу ні на гідність людей чи нащадків, ані на шкоду іншим. Що це включає і доки триватиме, знає лише Всевишній. Я взагалі не сподіваюся на щось хороше чи виживання, але відчуваю більшу небезпеку, що випливає з цього миру. Його світлість палатин також виправдовується, що це зроблено без його відома». Лінцський мир, який готувався, мав вплив на Яноша Другета особисто, оскільки, отриманий ним у 1641 році у якості застави Токай, переходив у володіння Дьєрдя І Ракоці (разом з Тарцалом, Ечедом, Нодьбаньою та маєтком Регец). Спочатку весілля Зріні-Драшкович було заплановано на осінь 1645 року, це припущення підтверджується листом Яноша Другета від 3 жовтня 1645 року, в якому він просить Адама Боттяні надіслати йому свого молодого співака: «тому що тут є особи, що одружуються, і я пообіцяв їм». Весілля врешті відбулося 11 лютого 1646 року в Праунеку. У листопаді 1645 року головний королівський суддя, ймовірно, знову вирушив до Грацу, коли раптово помер на кордоні. 22 листопада 1645 року Анна Якушіч у листі до Адама Боттяні із замку Добра (Нойгауз) комітату Ваш вже підписалася, як вдова Яноша Другета Гомоннаї. Ця дата також наводиться в одному із записів зі щоденника Ласло Ревая: «22 листопада бідолашний Янош Гомоннаї, який повертався із заслання в Хорватії, помер по дорозі, його поховали в старій церкві міста Нодьсомбот поруч з його батьком», Антал Сірмої також пише: «У 1645 році про смерть графа Яноша Другета від чуми, чи від кулі, або він закінчив своє життя у вигнанні -невідомо». Про смерть свого колишнього ворога 14 січня 1646 року Дьєрдь ІІ Ракоці повідомив свого молодшого брата Жігмонда просто: «Гомоннаї помер внаслідок інсульту, наш господар Боттяні живий». Про похорон колишнього головного королівського судді згаду- ється у книжечці під назвою «Memorabilia de templo», «Metropolitano ad S. Nicolaum Episc. et Confess, в Libera ас Regia civitate Tyrnauia e veteribus monumentis eruta complectens», де на сторінці 15 говориться: «sepultus est cum matre in tumbis stanneis ad latus Evangelii Arae OO. SS. Filium reliquit Joannem de Ungh et Zemplin Comitem, et pariter Curiae Regiae Judicem, qui 1645, aetatis annorum 36 mortus Tirnaviae uno cum parente tumulo conditus est» (Граф Янош Другет, головний королівський суддя, спадковий феішпан Унгвара та комітату Унг, феішпан комітату Земплен, спочиває разом зі своїм батьком в склепі (inchryptatus) у свинцевій труні). «Помер 22 листопада 1645 року на 36-му році життя». Із запису в щоденнику графа Ласло Редеї від 12 квітня 1655 року: «Descriptio Tyrnaviensis. 1655...У цьому храмі немає інших примітних речей, окрім вівтарів та поховань. Тут спочивають такі: Дьєрдь Гомоннаї, Янош Гомоннаї...». Історична довідка про Яноша Другета Х приведена без змін із наступного джерела: Зубанич, Л. Л. Янош X Другет: державний діяч та меценат (1611 - 1645) [Текст] / Л. Л. Зубанич // Науковий вісник Ужгородського університету : серія: Історія / редкол.: Ю. В. Данилець (головний редактор) та ін. – Ужгород : Говерла, 2020. – Вип. 2 (43). – С. 113-120 : іл. – Бібліогр.: с. 118 (21 назва)

Опубліковано Ужгородський замок, Краєзнавчий музей імені Тиводара Легоцького Субота, 18 березня 2023 р.

Свято комунальників. Погляд у минуле

    Щорічно в третю неділю березня в Україні відзначають професійне свято працівників житлово-комунального господарства. Цьогоріч воно припадає на 19 березня. Житлово-комунальне господарство – сукупність всіх галузей, що забезпечують життя і роботу населення країни в нормальних умовах, а також постачання підприємств галузей народного господарства необхідними ресурсами води, газу, тепла й електроенергії.

    До об'єктів зовнішнього благоустрою, що входять до складу комунального господарства, належать дороги, тротуари, мости, пішохідні переходи та естакади, споруди і мережі зливової (водостічної) каналізації, набережні, різні гідротехнічні споруди, берегоукріплення, зелені насадження загального користування, вуличне освітлення та ін.

    Пересічні мешканці міста у сучасному світі навіть не уявляють своє життя без централізованого водопостачання та водовідведення, газопостачання та інших зручностей. Через російську агресію проти нашої держави протягом останнього року багато українців відчули на собі перебої у роботі критичної інфраструктури, попри те, що працівники комунальних служб нерідко ризикуючи своїм життям, намагалися відновити інфраструктуру якнайшвидше.

    Важко також уявити, що у багатьох великих містах, зокрема і в Ужгороді, століття тому ще не було ні водопроводу, ні каналізації. Так у 1914 році 18-ти тисячне місто, поділене на чотири райони, використовувало воду із 30 криниць, більша частина яких знаходилася на лівому березі. Ще більшою проблемою були стоки, які відкритими канавами стікали до річки, переважно у Малий Уж. Через постійну антисанітарію частими були випадки тифу та дизентерії. Незмінною ситуація залишалася аж до 1930 року, коли розпочалося будівництво водопроводу за проектом Рудольфа Янковського. Хочеться згадати той факт, що до вирішення проблеми тоді підійшли комплексно. Одночасно з водогоном прокладалася каналізація, водовідведення (зливна дощова каналізація), була облаштована пожежна система. Деякі гідранти того часу і тепер можна побачити на вулицях міста. Основні роботи були завершені до кінця 1931 року. Досить детально історію будівництва водогону в Ужгороді подано у статті Тетяни Літераті «Втрачений Ужгород: наріжний камінь міського водогону».

    У фондосховищах Закарпатського обласного краєзнавчого музею ім. Т. Легоцького зберігається чудова збірка фотографій, присвячених розбудові житлово-комунального господарства міста Ужгород 1920 – 1930-их років. Значна частина цих світлин була зроблена знаними у місті фотографами: Емілом Кантором, Стефаном Качуреком і відомим краєзнавцем Петром Совою. На фотоілюстраціях відображені події та роботи, пов'язані з прокладанням водопроводу та каналізації, облаштуванні площ, набережних та доріг, проведення берегоукріплень. Частина фотографій публікуються вперше.

    На перших трьох світлинах зображено урочисте закладання першого каменю та капсули часу з нагоди початку будівництва водогону в Ужгороді 7 березня 1930 року на сучасній вулиці Капітульній. На 4 та 5 фотознімках можна побачити, як виглядали складські будівлі та майстерні ужгородського водоканалу. Прокладання водогону та каналізаційної мережі в Ужгороді зображено на 6 – 11 фото. Як виглядали набережні до реконструкції на 12 – 14 світлинах. Будівництво та реконструкція міських площ та набережних в Ужгороді у 1920 – 1930-ті роки відображено на 15 – 20 світлинах. Частину цих світлин відвідувачі нашого музею можуть побачити у експозиції «Закарпаття між двома світовими війнами».

Михайло Джахман – завідувач відділу експозиційної

та науково-методичної роботи

Музейна педагогіка в Закарпатському ОКМ ім. Т. Легоцького - тематична екскурсія присвячена пам'ятним датам 84-ї річниці Карпатської України

    В Закарпатському обласному краєзнавчому музеї ім. Т. Легоцького з метою національно-патріотичного виховання учнівської молоді завідувач відділу історії Карпатської України Орос І. І. провів екскурсію присвячену пам'ятним датам 84-ї річниці Карпатської України по "Меморіальному музею - кімнаті Августина Волошина" та експозиції "Історія Карпатської України" для гуртківців КПЗО "Закарпатський обласний центр дитячої та юнацької творчості ПАДІЮН".

Спадок знаної ужгородки Клари Лабик-Попович передано до Закарпатського обласного краєзнавчого музею ім. Т. Легоцького

    17 березня 2023 року відбулася важлива подія у діяльності музею - в дарунок передані сценічні костюми народної артистки України, відомої співачки, солістки Заслуженого академічного Закарпатського народного хору, знаної ужгородки, почесного громадянина м. Ужгород Клари Лабик-Попович.

Клара Лабик-Попович

    Адміністрація музею висловлює щиру вдячність родині співачки за цей дар, адже ці речі стануть гідним доповненням багатої етнографічної колекції нашого закладу. Ці сценічні костюми відображають національні орнаменти та традиції одягу етносів Закарпаття, вони добре збережені, мають не тільки етнографічну цінність, але й історичну.