Європейський день кота

 17 лютого в Європі святкують День кота. Це народне свято з’явилося у 1992 році спочатку в Італії, а пізніше ідея поширилася й на інші країни. Про поведінку й особливості домашніх котиків ми маємо багато інформації, а довідатись більше про їхнього дикого родича можна було сьогодні в експозиції «Природа Закарпаття». Протягом всього дня тут демонстрували відео, головним героєм якого був кіт лісовий, із фотопасток Ужанського національного природного парку. Ми щиро вдячні колегам за надані матеріали.

Кіт лісовий схожий на домашнього кота, але значно більший за розмірами. Відвідувачі музею мали можливість порівняти. Важить до 7 кг, довжина тіла сягає до метра і має коротший хвіст з 3-4 темними смугами та чорним кінчиком. Веде прихований спосіб життя, не любить компанію і лише на період розмноження шукає собі другу половинку. Після парування пара розпадається, а дітьми потім займається мама. В Україні й на Закарпатті живе підвид лісового кота – кіт лісовий європейський. Віддає перевагу не дуже густим листяним або змішаним ділянкам, може спостерігатися і на межі хвойних лісів. В гори підіймається до 1750-1850 м. Котики активні вночі, полюють на мишей, полівок, зайців. Рідше живляться птахами, рептиліями та комахами.

Вони можуть паруватися з домашніми, які втікають, або деколи господарі й самі залишають їх у лісі. В результаті цього втрачається чистокровна популяція лісового кота і це є однією з причин того, що він є рідкісною твариною і занесений до Червоної книги України.

Ще одним представником з родини котячих, який мешкає в дикій природі, є рись звичайна або євразійська. Вона більша за лісового кота і теж є рідкісним хижаком.

Руслана Джахман

завідувач сектору природи

Натхнення минулим — із добром у серці!

 У межах Дня спонтанного прояву добра у Закарпатський обласний краєзнавчий музей імені Тиводара Легоцького відбулася тепла та символічна акція, що об’єднала історію й щирі побажання.

Вже при вході до музею відвідувачів зустрічали спеціальні коробочки. В одній із них — тематичні картки з добрими словами для гостей. Кожне побажання мало історичний підтекст і водночас надихало на особисті роздуми.

Наприклад:

«Бажаємо вам збагачувати життя яскравими враженнями так само натхненно, як Тиводар Легоцький збирав старожитності».

Або:

«Нехай у вашому серці ніколи не бракує сміливості — такої, як у Ференц II Ракоці».

Через такі теплі історичні паралелі відвідувачі мали змогу не лише отримати приємне побажання, а й глибше зануритися в постаті, події та символи нашого краю. Акція спонукала поглянути на історію по-новому — через призму добра, вдячності та людяності.

У відповідь кожен охочий міг написати власні щирі слова та залишити їх в іншій коробочці — вже як побажання для музею. Гості ділилися словами вдячності, натхнення та підтримки, адресованими колективу й самому музею як осередку збереження історії та культури.

Таким чином у стінах Закарпатський обласний краєзнавчий музей імені Тиводара Легоцького народився своєрідний ланцюжок добра, що поєднав відвідувачів і музей теплом, позитивом та взаємною вдячністю.

Ця ініціатива покликана не лише дарувати усмішки, а й надихати на глибше знайомство з культурною спадщиною Закарпаття, його видатними постатями та багатою історією.

Акція триватиме два дні, тож запрошуємо долучитися кожного! Подаруймо одне одному трішки більше світла, добра й натхнення — у стінах музею та поза ними.

Надія Роуканич,

ст.науковий співробітник відділу науково-освітньої роботи

Продовження навчання з безбар’єрності: нові знання — нові рішення

 17 лютого 2026 року відбулася друга частина всеукраїнського онлайн-навчання «Безбар’єрність: філософія суспільства без обмежень», до якої долучилися працівники Закарпатського обласного краєзнавчого музею імені Тиводара Легоцького.

Головною лекторкою виступила Світлана Гнатюк — експертка ГО «Безбар’єрність». Навчання було чітко структуроване та поділене на чотири логічні блоки: філософія безбар’єрності, нормативно-правове поле, бар’єри та способи їх подолання, а також сесія запитань і відповідей. Такий формат дозволив послідовно розкрити тему — від світоглядних засад формування безбар’єрного суспільства до практичних інструментів їх реалізації у щоденній роботі.

Модераторкою заходу була Леся Хемраєва — начальниця Відділу політики безбар’єрності Міністерства культури України. Під час навчання також були присутні та мали слово Тетяна Ломакіна — Радниця-Уповноважена Президента України з питань безбар’єрності, Анастасія Бондар — Заступник Міністра культури України з питань цифрового розвитку, цифрових трансформацій і цифровізації, а також Тетяна Король — Менеджерка програм соціальних та поведінкових змін ЮНІСЕФ Україна.

Учасники детально розглянули актуальні законодавчі норми у сфері безбар’єрності, проаналізували типові бар’єри, що виникають у закладах культури, та обговорили ефективні шляхи їх подолання. Окрему увагу було приділено коректному використанню термінології та правильним назвам напрямів безбар’єрності.

Важливою складовою навчання стало інтерактивне тестування, яке дало можливість перевірити рівень засвоєння матеріалу та уточнити ключові поняття. Крім того, були представлені відеоматеріали, що висвітлювали реальні проблеми, з якими стикаються люди з інвалідністю. Після перегляду учасники мали змогу проаналізувати окремі ситуації та обговорити можливі рішення в контексті музейного середовища.

Друга частина навчання стала вагомим кроком у системній роботі музею над формуванням відкритого, інклюзивного та комфортного простору для всіх відвідувачів.

Неллі Гасинець,

провідний екскурсовод відділу науково-освітньої роботи

Запрошуємо всіх на ексклюзивну екскурсію за участі одразу 7 відомих екскурсоводів Ужгорода!

 Напередодні Всесвітнього дня екскурсовода, ми підготували для Вас особливий подарунок - спеціальну екскурсію за участі семи відомих екскурсоводів міста!

На вас чекають:

Юрій Зизич - гід-екскурсовод, менеджер Muse Travel;

Ірина Газій - екскурсовод, голова Асоціації фахівців туристичного супроводу Закарпаття;

Марія Заболотна - гідеса Ужгорода;

Тетяна Літераті - авторка проекту «Втрачений Ужгород»;

Юліанна Карпова-Малик - гідеса Ужгорода;

Оксана Надзельська - екскурсовод;

Юрій Славік - історик, екскурсовод;

7 екскурсоводів, 7 локацій, 7 незабутніх історій з минулого Закарпаття

Ця екскурсія є можливістю дізнатися багато нового з історії Ужгородського замку і Закарпаття, поринути в особливу атмосферу маленьких історій з нашого минулого, а що найголовніше, зробити корисну і благородну справу, адже екскурсія благодійна!

Ми продовжуємо збір коштів для маленького хлопчика Олега Ригана, який, нажаль, хворіє на рідкісне генетичне захворювання.

Але разом з Вами, ми можемо допомогти йому одужати! Тож приходьте до нас на екскурсію і поєднайте приємне з корисним!

19 лютого (четвер)

12:00

Ужгородський замок (Капітульна 33)

Вхід: довільний донат на лікування Олежика Ригана

Зустрічаємось біля входу до замку, поруч з міні-скульптуркою князя Лаборця чекаємо на Вас!

Церковний зодчий о. Всеволод (Андрій) Коломацький» (до 130 років від дня народження)

 16 лютого, напередодні 130 річчя від дня народження о. Всеволода (Андрія) Коломацького, у Закарпатському обласному краєзнавчому музеї імені Тиводара Легоцького відбулася публічна наукова лекція «Церковний зодчий о. Всеволод (Андрій) Коломацький», яку провів старший науковий співробітник відділу історії та краєзнавства, кандидат історичних наук, доцент, доцент кафедри археології, етнології та культурології ФІМВ УжНУ Юрій Данилець. Захід відкрила завідувачка відділу історії та краєзнавства Валерія Русин. Після хвилини мовчання присутні почули цікаві факти про походження священника, його родовід, романтичні сюжети біографії, участь в Першій світовій війні та білому русі. Лектор розповів про причини переїзду на Підкарпатську Русь, про захоплення церковною архітектурою та іконописом, будівництво та проєктування значної кількості православних храмів. Зверталася увага на русофільські та монархічні погляди діяча.  

Отець Всеволод (Андрій) Коломацький народився 8 (20) лютого 1896 р. в с. Саражинці Бердичівського повіту Київської губернії (нині Погребищенський район, Вінницька область) в родині церковного псаломщика. Ю. Данильцю вдалося прослідкувати родовід Коломацьких до прапрадіда – Єфимія Коломацького, який народився в другій половині 18 ст. З діда-прадіда Коломацькі мали відношення до церкви, належали до церковного причту. Лектор зупинився на здобутті освіти В. Коломацьким, його військовій кар’єрі, чисельних пораненнях на полях Першої світової та громадянської війни. Переїхавши до Чехословаччини В. Коломацький продовжує служити у війську, а в 1924 р. різко змінює свою долю – стає священником. Присутні почули про трагічні сторінки супружної долі священника, про прийняття ним чернецтва і т.д.

Найбільше о. Всеволод (Андрій) Коломацький запам’ятався як церковний зодчий, котрий збудував та спроєктував десятки храмів на Закарпатті, в Словаччині та Чехії. В нашому краї він має безпосереднє відношення до спорудження церков в Руському, Ракошині, Червеньові, Барбові, Ужгороді, Домбоках, Білках, Мукачеві (єпархіальний будинок), Гукливому, Сваляві, Великих Лучках, Тереблі, Канорі, Чопівцях, Стеблівці. Переїхавши до Праги він продовжує свою роботу та зводить в період 1933-1942 рр. храми в Ржимицях, Худобині, Стременічко,  Оломоуці, Долні Коуце, Тршебічі, Челеховицях. Проєктує та розписує церкви в Вілемові і Штепанові.

Під час війни потрапляє під репресії нацистського режиму в Празі, дивом рятується від загибелі. Після звільнення Праги продовжує свою роботу, відновлює зруйновані храми та будує нові споруди в Кромеріжі, Межилаборцях, Пряшеві, Улич-Кривому, Стакчині, Дарі, Румбурку, Чеській Ліпі. За підрахунками сучасних чеських дослідників о. Коломацький мав безпосереднє відношення до близько 90 храмів. Крім архітектури, займався іконописом, виготовляв іконостаси, шив церковний одяг тощо. Відомий архімандрит також як журналіст, видавець газет, педагог, богослов.

Присутнім було представлено цілий ряд ілюстрацій про життя о. Всеволода (Андрія) Коломацького, продемонстровано уривок кінохроніки 1940 р., а також кілька експонатів, які зберігаються у фондах Закарпатського обласного краєзнавчого музею імені Тиводара Легоцького. Це ікона «Господь Вседержитель» пера В. Коломацького та макет храму в Ужгороді, виготовлений в 1938 р. Золтаном Блонаром.

На завершення заходу, директорка музею Ольга Шумовська наголосила на важливості проведення аналогічних заходів, запросила всіх присутніх відвідувати музейні експозиції та чергові публічні лекції. Вона подякувала лектору за подаровану для музейної бібліотеки книгу «Pravoslavní v první Československé republice 1918‑1938», яку він видав разом з чеським істориком Павелом Мареком в 2024 р.

Валерія Русин,

завідувач відділу історії та краєзнавства

Весільні традиції краю

 У жовті минулого року ми вже знайомили читачів із весільними традиціями краю, зокрема зі сватанням. Як і обіцяли, продовжуємо розповідати далі про весільні звичаї й обряди. А День святого Валентина – чудова для цього нагода.

Весільні обряди, які були поширені на Закарпатті в минулому, зокрема, в одній із місцевостей, представлено у машинописі статті колишнього співробітника музею Людвіга Філіпа «Весільна обрядовість на Великоберезнянщині в минулому (20-30-і роки ХХ ст.)». Він детально описує обряди та розповідає про дійових осіб, задіяних у весіллі окрім, звісно, молодих та їх батьків. Сюди входили також і дружби та дружки, староста молодого й молодої, 4 свашки (їх обирали з-поміж старших жінок для виконання певних весільних ритуалів) та «сокачки» (кухарки). Весілля грали у вівторок і четвер, тривати воно могло 2 і більше днів. На подвір’ї молодої готували «шатер» (намет), прикрашений «весільним деревцем» (берізкою або гілками, оздобленими стрічками). У переддень весілля збиралася молодь, яка готувалася до майбутнього свята – дружби готували жезли «тростовки», декоровані стрічками, та «сокирку» для старшого дружби. На «зачудованках», як ще називали цей вечір, грали музики, а присутніх пригощали їжею та напоями. У сам день весілля зранку збирали барвінок, яким прикрашали фату молодої. Барвінок збирали або в лісі або заздалегідь домовлялися, де його брати. Не можна було збирати той барвінок, з якого рвали покійнику, бо це принесе нещастя молодим. Збирання рослини супроводжувалося співом пісень. Потім поверталися до молодої, де виконували традиційний танець – співають та крутяться справа наліво. Після короткої гостини із принесеного барвінку робили «богрийди» молодому й дружбам, вінки молодим, прикрашали фату нареченої. У цей же час у молодого збиралися гості з його боку, дружби і шли за молодою. Зустріч молодих теж супроводжувалася обрядами та іграми, серед яких і намагання підсунути молодому замість нареченої «страшку» - переодягненого в жіночий одяг чоловіка, що повторювалося кілька разів. Після цього віддавали наречену, яка прикріплювала молодому на куртку «богрийду», так само робили й дружки, прикріплюючи прикрасу дружбам. Виконувався «бокрийтовий» танець, а присутнім роздавали букетики з барвінку та робили невеличку гостину. І тільки після цього староста «одпрошує» молоду та просить від батьків благословення на вінчання. Весільний кортеж до церкви супроводжували піснями, а діти кидали молодим під ноги квіти. Вінчання було головним актом весільного обряду, без нього весілля вважалося незаконним і засуджувалося. Про тих, хто жив разом без вінчання, а тільки розписавшись, казали, що «живуть лем на книжку».

Повінчавшись, поверталися до хати молодої, де наречену забирали від молодого й ховали, а молодому намагалися підсунути «страшку». Повернувши справжню молоду, перерізали мотузку, якою були перев’язані ворота, і заходили у двір. Свашки посипали молодих зерном пшениці, вівса, змішаних із цукром, та обприскували свяченою водою, що символізувало плодовитість, багатство та здоров’я. Перед тим, як молода заходила до хати, туди запускали малих дітей, «бо молоду не слобудно пущати в порожню хижу». На порозі ставили «колач», а під ноги кидали сірак. Першою заходила молода, далі молодий і тільки так інші гості. Перед тим, як сісти за стіл, молились, далі на честь молодих виголошували здравицю. Проводили також обряд «обдаровання» - мати молодої підносила дарунки сім’ї молодого, а після цього присутні обдаровували молодих. Зазвичай дарували гроші, рушники, хустки, серветки, скатертини. «Обдаровували» і свашок, переважно грошима, що потім йшло на користь молодих. Гроші давали й музикантам.

Наприкінці весілля з молодої знімали вінок і одягали чепець. Цей обряд називався «чіпчення» або «латкання». Молодого садили на стілець, йому на коліна сідала молода, а їй на руки давали маленького хлопчика, що символізувало побажання першою дитиною мати сина. Віночок з молодої знімали староста і свашки, інколи мати й дружки. Під час цього співали пісень. Потім молодий повязував на молоду червону хустку, а вона знімала з нього «богрейду». Після обряду «латкання» оголошували танець молодої, або ж хустковий. Починав танцювати з молодою молодий, потім батьки, дружби, дружки та всі присутні. Кожен клав на тарілку гроші. Останнім знову танцював молодий, який, коли музика зупинялася, заносив молоду на руках до хати. Якщо весілля гуляли кілька днів, то «чіпчення» відбувалося в останній день. До того часу молода не могла зняти фату й віночок.

Останнім весільним обрядом було перенесення приданого молодої в хату молодого. На прикрашеному возі перевозили все майно і з тим проходили через все село, аби люди бачили, як везуть «рухо» молодої і яка вона багата.

Чудовою ілюстрацією до описаного обряду є листівка із фондів Закарпатського обласного краєзнавчого музею ім. Т. Легоцького. На ній зображено початок весільної церемонії в селі Люта на Великоберезнянщині: молода у білій хустині, поверх якої барвінковий віночок, в оточенні дружок. Датується ця поштівка кінцем 30-х – початком 40-х років минулого століття.

Цікавий весільний ритуал описав і Федір Потушняк. Рукопис із його записами також зберігається у фондах музею. Дослідник згадує про звичай ставити перед молодими тарілку, накриту іншою тарілкою. Всередині знаходилися кістки курки. Вважалося, що кому з молодих стане більше кісток у руку, той буде більш «серенчливий», тобто щасливий. Вчений вказував, що давніше під тарілку ставили горобців, щоб новостворена сім’я «любилися, як птахи в стрісі сиділи і множилися». Також обряд символізував, що молодих випускають на волю – як птахів.

Щодо весільного вбрання, то особливості одягу молодих ілюструє набір листівок «Українське весільне вбрання», які демонструють вигляд молодих з багатьох регіонів нашої держави. Представлене тут і Закарпаття, зокрема листівки з зображенням пар із закарпатської Гуцульщини (Рахівський район) та Верховини (Міжгірщина).

Звичайно, що з плином часу деякі традиції забулися чи трансформувалися, виникають нові звичаї та обряди. Але варто пам’ятати і те, як було заведено у наших предків.

Василина Палинчак-Кутузова,

завідувач сектору етнографії

Мовчазний свідок кохання

 13 лютого, напередодні Дня закоханих, у Закарпатському обласному краєзнавчому музеї імені Тиводара Легоцького відбулася публічна лекція «Мовчазний свідок кохання», яку провела завідувачка відділу історії та краєзнавства Валерія Русин. Захід розпочався хвилиною мовчання, після чого слухачі поринули в історію одного з найцікавіших експонатів музею — барокового секретера XVIII століття, що належав знатному роду баронів Перені.

Значна частина оригінальних документів і старовинних меблів музейної колекції пов’язана саме з родиною Перені, яка з 1399 року понад чотири століття володіла Севлюшем (нині Виноградів) і створила тут розкішну резиденцію в ренесансному палаці XVI століття. Саме з цього маєтку до музею потрапив секретер, у потаємному відділі якого під час реставрації у 2021 році було виявлено рукописні листи англійською мовою. Під час лекції Валерія Русин разом із завідувачкою відділу фондів Анастасією Хомою продемонстрували присутнім цю схованку.

Знайдені листи відкрили історію кохання американки Елеонор Стоун та барона Жігмонда (Жіги) Перені. Їхнє знайомство відбулося у 1937 році в Будапешті на дипломатичному прийомі, і вже з перших розмов між ними виник глибокий зв’язок. Попри різницю культур і непрості історичні обставини, молоді люди свідомо обрали спільний шлях. Після одруження вони оселилися в родовому маєтку Перені в Севлюші, де Елеонор із захопленням занурилася в нове життя: відновлювала господарство, працювала у виноградниках, вивчала мову, пізнавала традиції краю. Замок із його бібліотекою, старими меблями та великим парком став для неї джерелом натхнення і місцем, де народилися її перші літературні твори, зокрема мемуари «Більше було втрачено».

Однак Друга світова війна безжально втрутилася в їхню долю. У 1940 році Елеонор змушена була раптово залишити маєток. Вона поїхала так, ніби мала повернутися за кілька днів: ні з ким не попрощалася, не оглянула востаннє сад, не пройшлася алеями парку — лише одна валіза й дорога в невідомість. Повернення так і не відбулося. Листування поступово обірвалося, а після війни подружжя розлучилося. Попри це, Елеонор до кінця життя зберігала прізвище Перені та з повагою згадувала чоловіка у своїх спогадах, залишивши світові щиру історію кохання, зруйнованого війною.

На завершення заходу, директорка музею Ольга Шумовська наголосила, що подібні дослідження є надзвичайно важливими для розвитку музейної справи, адже вони дозволяють глибше осмислити експонати та відкривають нові сторінки історії для відвідувачів. Лекція залишила сильне емоційне враження, а секретер, який стільки років зберігав у собі цю історію, став для присутніх справжнім символом пам’яті про велике почуття.

Неллі Гасинець,

провідний екскурсовод відділу науково-освітньої роботи

АНОНС ПОДІЇ

 Генеральне консульство Республіки Польща у Львові спільно з Закарпатським обласним краєзнавчим музеєм ім. Т. Легоцького запрошують на відкриття виставки графічних робіт відомого польського художника і графіка, професора, ректора Академії образотворчих мистецтв у Варшаві, почесного доктора honoris causa Львівської Національної академії мистецтв Блажея Остоя Льніского.

Виставка «Мітологічний бестіарій»

19 лютого 2026 року

Початок о 16:00 год.

Ужгородський замок

(м. Ужгород, вул. Капітульна, 33)

Виставка «Мітологічний бестіарій» – це сучасне художнє переосмислення античної мітології у графічних роботах проф., д-р габ. Блажея Остоя Льніского. Твори поєднують відсилання до традиції чорнофігурного малярства з сучасною візуальною мовою.

Виставка представляє галерею мітичних постатей Середземноморського світу у новітньому контексті та стилістичному прочитанні. Роботи виходять за межі ілюстративності, формуючи особливу атмосферу, в якій мітологічні образи набувають нового розуміння категорій чудовиськості й дивовижності.

Запрошуємо представників медіа, мистецьку спільноту та всіх поціновувачів графічного мистецтва долучитися до події.

Між Краєзнавчим музеєм ім. Тиводара Легоцького та факультетом суспільних наук УжНУ підписано договір про співпрацю

 12 лютого в Закарпатському обласному краєзнавчому музеї імені Тиводара Легоцького відбулося підписання договору про співпрацю між музеєм і факультетом суспільних наук Ужгородського національного університету. Предметом домовленостей є взаємна підтримка інституцій у сфері популяризації історії та культури Карпатського регіону, обмін досвідом та залучення здобувачів освіти вищої школи до практичного засвоєння мистецько-культурних надбань, участь у просвітницьких і науково-практичних заходах, конференціях, круглих столах, публікаційна діяльність.

На підписанні договору були присутні директор Закарпатського обласного краєзнавчого музею імені Тиводара Легоцького Ольга Шумовська, декан факультету суспільних наук УжНУ професор Василь Левкулич, завідувач кафедри філософії професор Юрій Остапець та провідний науковий співробітник відділу історії та краєзнавства музею, професор кафедри соціології та соціальної роботи УжНУ Маріан Токар.

Під час зустрічі йшлося, зокрема, про те, що на базі музею планується системне проведення ознайомчих практик для здобувачів всіх рівнів вищої освіти зі спеціальності «Філософія», що є складовою їх професійної підготовки. Вона спрямована на формування цілісного уявлення про музей як соціокультурну, світоглядну та освітню інституцію, осмислення музею як простору філософської рефлексії культури, пам’яті та смислів. Практика також передбачає аналіз світоглядних ідей, закладених в експозиціях, їх вивчення крізь призму філософії історії (прогрес, циклічність, пам’ять), філософії мистецтва (форма, зміст, інтерпретація), аксіології (цінності, ідеали, норми).

Краєзнавчий музей ім. Т. Легоцького має можливість ознайомити з основними напрямами музейної діяльності, подавати аналіз експозицій як форм репрезентації історичної та культурної пам’яті, а також розвивати навички філософського осмислення й критичної інтерпретації культурної спадщини. У процесі проходження практики здобувачі зможуть набути первинного досвіду професійної діяльності у гуманітарній сфері, сформувати здатність застосовувати філософські методи аналізу до музейних об’єктів і наративів, а також усвідомити етичну відповідальність за інтерпретацію історико-культурного знання. Значущість такої практики для здобувачів також обумовлена і вступом бакалаврів у магістратуру зі спеціальності «Філософія», де одним із вступних іспитів є «Історія мистецтва».

Щиро раді співпраці й готові забезпечити її форми належним чином.

Маріан Токар,

провідний науковий співробітник відділу історії та краєзнавства

«Голос Срібної Землі: Референдум гідності перед лицем війни»

 Під такою назвою в Ужгородському ліцеї ім. Тараса Шевченка відбулася надзвичайно важлива просвітницька подія, яка зібрала учнів старших класів для глибокого осмислення героїчних та водночас драматичних сторінок нашої минувшини. 12 лютого 1939 року в Карпатській Україні відбулися вибори до Сойму. Головним гостем заходу виступив доктор історичних наук, професор кафедри модерної історії України та зарубіжних країн Ужгородського національного університету, старший науковий співробітник відділу новітньої історії, Меморіального музею-кімнати А. Волошина Закарпатського обласного краєзнавчого музею імені Тиводара Легоцького Василь Міщанин. Його візит до ліцею дозволив старшокласникам почути не просто сухі факти з підручників, а отримати фаховий аналіз державотворчих процесів від науковця.

Під час лекції особлива увага була приділена історичному значенню виборам до Сойму, коли населення нашого краю продемонструвало всьому світові небачену раніше єдність та політичну зрілість. Василь Міщанин детально розповів ліцеїстам про атмосферу неймовірного патріотичного піднесення, що панувала під час підготовки та проведення виборів. Лектор навів переконливі факти про те, як понад дев’яносто два відсотки закарпатців, попри складну міжнародну ситуацію та тиск зовнішніх сил, свідомо віддали свої голоси за українську державність. Цей акт волевиявлення був представлений учням як справжній референдум гідності, що став символом незламного прагнення закарпатських українців до свободи.

Окремий блок зустрічі стосувався безпосередньої діяльності Сойму Карпатської України як легітимного представницького органу. Лектор розгорнуто описав історичне засідання в Хусті 15 березня 1939 року, де в умовах наближення війни було офіційно проголошено державну незалежність. Учні дізналися про важливість прийнятих тоді конституційних законів, які визначили українську мову державною, затвердили національну символіку та обрали першого Президента – Августина Волошина. Лектор підкреслив, що закарпатська парламентська традиція стала невід’ємною частиною загальноукраїнської історії, свідчачи про споконвічне прагнення нашого народу до соборності.

Завершуючи виступ, Василь Міщанин звернувся до молоді з роздумами про уроки минулого, які залишаються критично важливими для нас сьогодні. Він зазначив, що досвід Карпатської України вчить сучасне покоління національному гарту та вмінню об’єднуватися перед обличчям великих викликів. Історія Срібної Землі доводить, що воля до свободи та власної державності є незламною, а пам’ять про героїзм карпатських січовиків та мудрість тогочасних політиків має надихати молодь на розбудову сучасної України. Зустріч пройшла у форматі живого діалогу, залишивши у ліцеїстів усвідомлення важливості збереження історичної правди про боротьбу за власну державу. Науковець закликав молодь вивчати історію рідного краю та запросив відвідати експозиції Меморіального музею-кімнати Августина Волошина, Закарпатського обласного краєзнавчого музею імені Тиводара Легоцького.

Михайло Джахман,

завідувач відділу новітньої історії, Меморіального музею-кімнати А. Волошина