Державницька візія Михайла Бращайка: уроки для сучасності

 Бращайко Михайло Михайлович (1883 – 1969) – відомий український політичний та громадський діяч, правник (юрист), адвокат, публіцист, видавець, депутат Сойму Карпатської України. Народився він у 1883 р. в с. Блажієво Березького комітату (тепер с. Балажер, Берегівського району) в родині греко-католицького церковного учителя. Початкову освіту здобув у школі села Нанково Хустського району, куди перевели його батька. Відтак продовжив навчання у Мараморош-Сиґетській та Ужгородській гімназіях. Опанувавши середню освіту, вирішив здобувати фах правника. Юридичну освіту отримав в Клужському (Коложварському) й Віденському університетах. У 1913 р, після того як склав адвокатські іспити, створив адвокатську контору в Рахові. З 1913 до 1918 року служив у австро-угорській армії. Коли закінчилася Перша світова війна і Австро-Угорська монархія припинила своє існування, національні меншини, в тому числі й закарпатське населення, опинилися на роздоріжжі, шукаючи, з ким мають далі жити. Почали створюватися громадсько-політичні організації, виникли народні ради і молодий адвокат у 1918 – 1919 роках став їх активістом та провідником української орієнтації.

У грудні 1918 року Михайла Бращайка обрали до Мараморош-Сиґетської народної ради. У фондах Закарпатського обласного краєзнавчого музею ім. Т. Легоцького зберігається «Протокол зборів Марамороської руської (української) ради від 18 грудня 1918 р.», на яких прийняли рішення про скликання «загального собору русинів-українців жиющих в Угорщині». Його призначили на 21 січня 1919 р. Згідно тексту документа пропонували, щоб від однієї тисячі населення на збори до Хуста прибув один делегат (від 1200 чол. – 2 делегати). Запрошували представників всіх громад нашого краю. Підготовка до проведення з'їзду в Хусті тривала близько місяця. В історичній науці цю подію називають по різному: Всезакарпатські збори, Хустський з'їзд, Всекарпатський конгрес русинів-українців або Всенародні збори в Хусті. У Хусті тоді зібралося 420 делегатів із 176 населених пунктів. Збори розпочали свою роботу із Служби Божої о 9 год. Після літургії священник Парканій освятив синьо-жовтий прапор. Збори відрив Юлій Бращайко. Головою одноголосно обрали його брата Михайла Бращайка.

Після приєднання Закарпаття до новоствореної Чехословацької республіки Михайло Михайлович переїздить до Ужгорода, де відкриває власну адвокатську кантору, в якій веде діяльність до жовтня 1938 р.. Але він не обмежувався однією юридичною практикою. В цей час активно включився у політичне життя краю. Разом із братом Юлієм та з Августином Волошином заснували Руську Хліборобську (землеробську) партію. Був її секретарем,, а на з'їзді 27 лютого 1923 р. його обрали головою партії. Довгий час був головним редактором партійної новинки «Руська нива», яка виходила в Ужгороді один раз на тиждень під гаслом «Земля наша мати». На парламентських виборах 1924 р. він був першим номером, як голова партії, у списку кандидатів від Руської Хліборобської (землеробської) партії. Під другим номером у списку йшов Августин Волошин. У серпні 1925 р. Руську Хліборобську партію реорганізували в Християнсько-Народну партію.

Після невдалих для партії виборів 1924 р. Бращайко розчаровується і має намір полишити політику, але згодом приймає рішення продовжувати боротьбу за українську ідею. «По виборах у 1923(4) році я одтягся од політики. Видячи однак, що то що ми в перших роках нашого прилучення до республіки здобули, пропадає – постановив знов взяти активну участь в політичном житю, щоби ратувати ще що можна добувати нових прав» – ось дослівний текст з машинопису, який підписаний Михайлом Бращайком. З того часу він брав активну участь у всіх політичних процесах аж до березня 1939 р. На виборах 1935 р. висувався єдиним кандидатом до чехословацького сенату, але необхідних голосів не набрав.

Багато уваги та часу віддавав публіцистиці, активно пропагував українську мову та культуру. Долучився до заснування газети «Русин» (член видавничої ради) та був її постійним дописувачем. В 1923 р. видав брошуру «Чесько-руські взаємини». У цьому ж році в Ужгороді накладом щоденної газети «Русин» вийшла праця Бращайка «Тарас Шевченко». Тут він подає коротку біографію славетного українського поета та його окремі вірші. Закликає краян разом із всім культурним світом, як сини рідного йому народу, тут над сивою Тисою, так само шанувати його пам'ять «як шанують над крутим ревучим Дністром і над славним ревучим Дніпром».

Протягом 1932 – 1938 рр. видавав та редагував відому в краї газету «Українське слово». Був активним дописувачем багатьох часописів, календарів, газет, які виходили в нашому краї у 1920 – 1930 рр. Так в «Українському слові» час від часу з'являються його статті на гострі суспільно-політичні теми та відстоювання української мови та культури: «Окремого міністра для Підкарпаття», «Безпощадна чехізація», «Винайшли новий нарід і нову мову».

Протягом багатьох років був однодумцем, вірним сподвижником Августина Волошина, поборником за українську ідею. Підтвердженням тому, що Михайло Бращайко був у добрих, дружніх відносинах з Волошином є цінний оригінальний документ, що зберігається у фондах музею – «Заповіт о. Августина Волошина складений у присутності свідків Михайла Бращайка та Людвіга Ланя від 8 липня 1938 р.». Заповіт розпочинається словами «Во славу Божу».

У жовтні 1938 р. Михайло Бращайко разом із урядом Августина Волошина переїхав до Хуста. Тут працював нотаріусом і був обраний депутатом до першого Сойму Карпатської України та головою конституційно-правничої комісії. Він є автором проекту закону про назву, мову, прапор, герб та гімн Карпатської України, який сейм прийняв одноголосно 15 березня 1939 року. Того ж дня зачитав маніфест, який проголосив незалежність Карпатської України.

Після окупації Карпатської України Угорщиною, Михайла Бращайка було заарештовано. Як тільки звільнився, працював у Мукачеві (1939-1940) та Хусті (1940–1944) головою сирітської комісії. У 1944-1945 роках працював спеціалістом у відділі уповноваженого Народної ради Закарпатської України у справах юстиції, протягом 1945-1948 рр. – адвокатом міського суду, звідки вийшов на пенсію. Помер 5 січня 1969 р. в Ужгороді, де й похований на Кальварії.

У експозиції «Закарпаття між двома світовими війнами» постаті Михайла Бращайка відведено окреме місце. Тут можна побачити оригінальні експонати та фотокопії, які відображають його діяльність з 1918 по 1938 рік. Зокрема, Протокол зборів Мараморошської руської (української) ради від 18 грудня 1918 р., «Заповіт о. Августина Волошина…», світлини, фотокопії та оригінали газет, які видавав та редагував Михайло Бращайко.

Михайло Джахман,

завідувач відділу новітньої історії,

Меморільного музею-кімнати А. Волошина

30 січня 2026 року, у день вшанування Трьох Святителів, у Каплиці Ужгородського замку відбулося традиційне святкове богослужіння. Урочисту Літургію очолили єпископи Мукачівської греко-католицької єпархії.

 Перед початком богослужіння відбулася важлива подія для церковної спільноти: семеро семінаристів сьомого курсу Ужгородської греко-католицької богословської академії були поставлені у піддиякони. Після цього Преосвященні владики Теодор і Ніл звершили святкову Божественну Літургію, спільно молячись разом із присутніми.

Молитва в історичних стінах замку мала особливе символічне значення, адже саме тут у минулому діяла духовна семінарія Мукачівської єпархії — важливий осередок богословської освіти та формування греко-католицького духовенства краю. Каплиця на другому поверсі замку була освячена на честь Трьох Святителів ще у 1858 році, що надає цій події глибокого історичного й духовного виміру.

Під час богослужіння віряни спільно прославляли святих Василія Великого, Григорія Богослова та Іоана Золотоустого. Окремі молитви були піднесені за Україну, за наших захисників і захисниць — воїнів Збройних сил України, а також за справедливий мир на українській землі.

Щорічна архиєрейська Літургія в Каплиці Ужгородського замку є живим свідченням неперервності духовної традиції, що поєднує молитву, історичну пам’ять та усвідомлення духовної спадщини, яка формує ідентичність нашого народу сьогодні.

Гасинець Неллі,

провідний екскурсовод відділу науково-освітньої роботи

Ювелірне мистецтво і розкіш епох

 30 січня в стінах ЗОКМ ім. Т. Легоцького, була прочитана лекція під назвою «Ювелірне мистецтво і розкіш епох», яка присвячена Всесвітньому дню ювеліра, і яка мала на меті розкрити різні сторони світського життя багатьох знаних родів, що супроводжувалось багатьма аспектами розкоші, вагоме місце в якій, посідає саме ювелірне мистецтво.

Сьогодні ми знайомилися з яскравими зразками ювелірного мистецтва різного спрямування. Тут можемо виділити:

• Прикраси (особисті): каблучки, сережки, кольє, намиста, браслети, кулони, підвіски, діадеми, брошки;

• Предмети побуту: шпильки, гудзики, застібки, пряжки, годинники тощо;

• Культові предмети: хрести, кадила, оправи Євангелія тощо;

• Мала пластика (вт.ч. побутова) : статуетки, фігурки, столові прибори та сервірувальні предмети.

В ході лекції розкривались окремі деталі біографії представників багатьох угорських родів, чия діяльність прямо чи опосередковано стосувалась історії Ужгородського замку, це, зокрема, Естергазі, Берчені, Дюлоі та ін.

Життя представників цих, а також інших родин, було наповнене розкішшю та статусом, яскравим репрезентантом чого було і ювелірне мистецтво. Відтак ми оглянули окремі прикраси, елементи одягу та моду XVII ст. династії Естергазі, представники якої були знаними замовниками в ювелірів і чия колекія, значна частина якої збережена і до наших днів, дуже добре допомагає зрозуміти їхню епоху та маркери статусності. Зокрема ми розглядали постаті Міклоша Естергазі, Крістіни Нярі, а також Марії Естергазі (Другет). Неможливо було оминути увагою і родину Міклоша Берчені та Крістіни Чакі, які стали найавдомішими власниками Ужгородського замку і перетворили його на розкішну перлину свого часу. Тут ми опиралися на описи замку 1701 року, а також на інформацію істориків, яка вкотре допомгла нам переконатися, що епоха Берчені для Ужгородського замку була дійсно «золотою добою». Окремо також приділили увагу і одному цікавому кубку XVIIІ з монограмою та родинним гербом графа Ференца Дюлоі – останнього правителя нашого замку. Про його побут, а надто про окремі ювелірні вироби з його колекцій, практично нічого невідомо, тому світлина такого артефакту, є дуже цінним джерелом в контексті історії цієї постаті.

Нам надзвичайно приємно, що на нашу лекцію завітало чимало гостей, це для нас хороший показник того, що наша робота і дослідження проводяться недарма. Адже такі лекції, є нашою спробою в цікавий спосіб, сприяти популяризації історії Закарпаття та мотивувати, все ширше коло наших гостей, вивчати її та оберігати. Лише в такий спосіб ми здатні гарантуваи собі збереження власної ідентичності та стійкість перед майбутнім в такі важкі часи. Тому обов’язково запрошумо всіх і на наші подальші заходи, нам є що Вам розповісти!

Михайло Лесів,

зав. відділу науково-освітньої роботи

Книжкова виставка " Між рядків історії: Крути та Красне поле"

 29 січня Україна вшановує пам’ять Героїв Крут — юнаків і студентів, які у 1918 році стали на захист Української Народної Республіки, свідомо жертвуючи власним життям заради майбутнього держави. Їхній подвиг став символом жертовності, громадянської відповідальності та незламності українського духу.

У матеріалах книг, представлених на виставці, розкривається хід і причини подій січня 1918 року, а також подано спогади учасників бою, яким вдалося вижити. Героїчний бій під Крутами переконливо доводить, що боротьба за свободу і незалежність України ніколи не припинялася.

З метою вшанування пам’яті полеглих воїнів-студентів під Крутами Науковою бібліотекою Закарпатського обласного краєзнавчого музею імені Тиводара Легоцького підготовлено тематичну книжкову виставку. В експозиції представлено книги та статті з періодичних видань, присвячені подіям 1918 року та подвигу Героїв Крут.

Окремий розділ виставки присвячено іншим знаковим сторінкам українських визвольних змагань, зокрема діяльності січових стрільців та подіям Карпатської України. Саме ці історичні приклади подано у виставці паралельно, адже вони об’єднані спільними ідеями — боротьбою за державність, самопожертвою та усвідомленням відповідальності за долю України.

Представлені у виставці наукові праці дають змогу глибше й ясніше зрозуміти тодішні історичні процеси, простежити причинно-наслідкові зв’язки між подіями різних років, а також усвідомити, чому подвиг Героїв Крут, як і боротьба січових стрільців та захисників Карпатської України, став моральним орієнтиром для наступних поколінь.

Наталія Сачавська,

завідувач Наукової бібліотеки Закарпатського ОКМ ім. Т. Легоцького

Крути і Красне Поле: уроки мужності для сучасної молоді

 У Закарпатському обласному краєзнавчому музеї імені Тиводара Легоцького до Дня пам’яті Героїв Крут було проведено просвітницький захід для школярів ужгородських шкіл «Крути і Красне Поле: історичні паралелі героїчних битв».

У заході взяли участь ліцеїсти Ужгородського ліцею «Інтелект» разом із класним керівником Надиршиною Мар’яною Ярославівною.

У ході просвітницької лекції було окреслено історичні передумови бою під Крутами: складну політичну ситуацію доби Української революції 1917–1918 років, брак регулярного війська та усвідомлений вибір молодих добровольців стати на захист української державності. Окрему увагу приділено тому, чому цей бій відбувся, якою ціною він був оплачений та які наслідки мав для подальшого національного руху.

Наголошено, що поразка під Крутами не була марною: вона стала моральною перемогою, символом жертовності, громадянської відповідальності та початком формування нової української національної свідомості.

Проведено історичні паралелі з подвигом січових стрільців на Красному Полі, де, попри нерівні сили, українці знову стали на захист своєї землі. Обидві події поєднують спільні риси: нерівність сил, висока мотивація, свідомий вибір боротися та готовність жертвувати власним життям заради майбутнього держави.

Під час обговорення акцентовано увагу на тому, що такі події є важливим прикладом для сучасної молоді та майбутніх поколінь. Вони навчають відповідальності за країну, розуміння цінності свободи, єдності та активної громадянської позиції. Саме на цих засадах мають виховуватися майбутні громадяни України.

У рамках заходу було проведено творче завдання. Зважаючи на те, що в період Української революції активно поширювалися плакати з гаслами та закликами, учням було запропоновано мініплакати, на яких вони залишали власні патріотичні гасла та мотиваційні слова. Ця частина заходу стала емоційним підсумком події та дозволила учасникам особисто осмислити значення історичного подвигу.

Окрема вдячність молодим людям за відкритість до діалогу, глибокі роздуми та щирі патріотичні гасла, які стали важливою частиною заходу. Саме така залученість молоді надає музею живого змісту й підтверджує, що історія не є далеким минулим, а формує свідоме майбутнє.

Ми цінуємо довіру та співпрацю і раді, що музей стає простором зустрічі поколінь, пам’яті та відповідальності.

Надія Роуканич,

ст.науковий співробітник відділу науково-освітньої роботи

Квест на найкраще музейне селфі має свою переможницю!

 Перемогу здобула дівчинка з Одеси, для якої подорож до міста Ужгород запам’яталася приємними пригодами — зокрема й у Закарпатському обласному краєзнавчому музеї імені Тиводара Легоцького.

21 січня, у межах програми до Дня музейного селфі, в ЗОКМ ім. Тиводара Легоцького було організовано тематичний квест для відвідувачів. Саме цього дня юна гостя завітала до замку й опинилася в атмосфері музейного дійства.

Усі умови квесту були виконані: учасниця відмітила нашу сторінку, була підписана на неї, а головне — створила естетичні, пізнавальні світлини. Саме її фото виявилися найвлучнішими: чіткі, милі та затишні — вони й принесли заслужену перемогу.

Сьогодні переможниця мала змогу отримати свій подарунок від нашої команди

Для нас надзвичайно цінно отримувати зворотний зв’язок від відвідувачів і бачити щирий інтерес молоді до музею. Ми прагнемо не ховати його за ширмою стереотипів, а гостинно запрошувати до простору, де минуле не припадає порохом забуття, а жваво заявляє про своє значення для наступних поколінь.

Ця історія ще раз доводить: наші нові підходи до роботи — не марні. Місія збереження та передачі культурних наративів виконується, адже саме культура є кодом нації, який передається молодому поколінню.

Щиро вітаємо милу пані з творчою перемогою

Дякуємо за цікавість, відкритість і любов до музею!

Надія Роуканич,

ст.науковий співробітник відділу науково-освітньої роботи.

«Трагедія, що немає терміну давності»

 27 січня 2026 року у Закарпатському ОКМ ім. Т. Легоцького відбулося відкриття тимчасової виставки-реквієму до Міжнародного дня пам’яті жертв Голокосту «Трагедія, що немає терміну давності». Під час відкриття директорка музею Ольга Шумовська наголосила на важливості подібних меморіальних заходів у сучасному суспільстві, підкресливши, що музей є не лише простором збереження артефактів минулого, а й осередком формування історичної свідомості та культури пам’яті. За її словами, такі виставки сприяють усвідомленню цінності людського життя та вихованню неприйняття будь-яких проявів ненависті, дискримінації й насильства, нагадуючи суспільству про небезпеку повторення трагедій, подібних до Голокосту.

Завідувач відділу Михайло Джахман відзначив, що міжнародний день пам’яті жертв Голокосту щороку відзначається 27 січня, у день, коли в 1945 році війська антигітлерівської коаліції звільнили нацистський концентраційний табір Аушвіц-Біркенау, що став символом масового знищення людей. У 2005 році Генеральна Асамблея ООН ухвалила резолюцію, якою закріпила цю дату як Міжнародний день вшанування пам’яті жертв Голокосту. Саме тому збереження історичної пам’яті про ці події є важливою складовою моральної та громадянської відповідальності й застереженням для майбутніх поколінь.

Своїми спогадами про трагічні події Голокосту з присутніми поділилися представник Закарпатського відділення Всеукраїнського благодійного фонду «Хесед-Аріє» Юрій Гальперт та член фонду Аркадій Гендлер. Цим вони надали виставці глибокого особистого й емоційного виміру.

Для Закарпаття Голокост став особливо трагічною сторінкою історії: у роки Другої світової війни було знищено значну частину єврейської громади краю. У період із 1938 по 1944 роки на Закарпатті діяла політика юридичних обмежень прав єврейського населення, а з 1944 року розпочалася фізична ліквідація єврейської громади шляхом масових депортацій до таборів знищення. За підрахунками істориків, жертвами Голокосту на Закарпатті у 1944 році стало близько 86 тис. євреїв. Загальні ж втрати єврейської громади регіону впродовж 1938 – 1944 років склали понад 100 тис. осіб. Реалізація «Остаточного розв’язання єврейського питання» на Закарпатті призвела до фактичного зникнення єврейської громади краю.

На виставці представлено інсталяцію з оригінальних експонатів, що відображає депортацію євреїв до концтабору та виставлено копії світлин із так званого «Альбому Аушвіц». Фотознімки були зроблені наприкінці травня співробітниками СС, до обов’язків яких входило фотографування в’язнів для документів та зняття відбитків пальців. На фотографіях зафіксовано прибуття угорських євреїв, депортованих із Закарпаття. Значну частину з них доставили з Берегівського гетто, яке слугувало збірним пунктом для єврейського населення з кількох менших населених пунктів. «Альбом Аушвіца» зберігся завдяки Лілі Якоб, уродженці села Білки (тепер Хустський район), яка виявила його в одній із казарм СС після звільнення табору.

Лілі Якоб зберігала альбом до 1980 року, коли за ініціативи Сержа Кларсфельда його було передано на зберігання до Яд Вашем (Ізраїльський національний меморіал Голокосту). У 1994 році альбом відреставровано й описано в електронній архівній базі, а в 1999 році – повністю оцифровано. «Альбом Аушвіца» містить 56 сторінок і 193 фотографії.

Виставка-реквієм є даниною пам’яті мільйонам безневинних жертв та нагадуванням про трагедію, яка не має ані строку давності, ані права на забуття. Запрошуємо всіх зацікавлених відвідати наш музей та ознайомитися з виставкою, яка дієтиме у Закарпатському обласному краєзнавчому музеї ім. Т. Легоцького до 6 лютого 2026 року.

Михайло Джахман,

завідувач відділу новітньої історії,

Меморільного музею-кімнати А. Волошина

До 110-річчя від дня смерті великого ужгородця Мігая Фінцицького (1842 - 1916)

 27 січня 2026 року минає 110 років від дня смерті одного з найвідоміших ужгородців - Мігая Фінцицького. Цього дня 1916 року громадськість Ужгорода, міські чиновники багато втратили зі смертю свого улюбленого мера, адже фактичний розвиток міста, перш за все, був пов'язаний з його іменем. Протягом двох термінів його перебування на посаді мера (1890—1894, 1904—1916) місто Ужгород справді заслужило назву міста, як писала 30 січня 1916 року газета “Унг” у некролозі у 5 номері. Про діяльність Фінцицького, як керівника Ужгорода, можна дізнатися з опублікованих ним же трьох випусків звітів під назвою “Polgármesteri jelentés Ungvár város közállapotaról” 1907-го, 1909-го і 1912-го років, де він подає цікаві дані з історії та розвитку міста. Гортаючи ці видання, музейники часто черпають цінну інформацію не тільки про наш Ужгород наприкінці ХІХ — початку ХХ століття, але й про самого автора, як досвідченої людини, яка детально знала минуле міста, вивчаючи старі міські записи та документи. Був знаною й достойною людиною на посаді

Різнобічна діяльність Мігая Фінцицького дає підставу сприймати його і як талановитого представника нашої культури. Пригадаймо, як його у юні роки зачарувала усна народна творчість, якою він захопився ще більше, ніж перекладами творів відомих російських та українських письменників і вчених. Значнішими за його літературні переклади є його збірки народної поезії: зібрані народні казки, народні пісні та прислів'я. Під час своєї збиральницької роботи він опрацював 339 народних пісень та 92 тексти казок. На жаль, оригінальний текст цієї праці втрачено. Його колегою по колекціюванню фольклору був Тиводар Легоцький, збірник якого «Угро-русинські народні пісні» побачив світ у 1864р. р. (демонструється в експозиції обласного краєзнавчого музею). В Ужанському комітаті пошуки етнографічного матеріалу розпочав саме Мігай Фінцицький. У 1870 році Товариство ім. Кішфолуді видало його збірку «Угорсько-руські народні пісні». Відомо. що від учителя І. Торми із села Зарічова, М. Фінцицький отримав і записав 41 казку. Перекладені ним на угорську мову казки намагалося надрукувати у 1912 р. літературне товариство Кішфалуді в Ужгороді, але цьому завадила Перша Світова війна… Пізніше цей рукопис був знайдений і виданий у Будапешті під назвою «Залізоноса Інджі-баба». Відомий закарпатський поет і перекладач Юрій Шкробинець зробив чудовий переклад цієї збірки українською мовою: «Закарпатські народні казки, зібрані Михайлом Фінцицьким» вийшли друком у видавництві «Карпати» під назвою «Таємниця скляної гори» у 1974 р.

Додамо, що свої перші літературні спроби Фінцицький друкував ще навчаючись в університеті, чим привернув до себе неабияку увагу в тогочасному літературному середовищі. Він забезпечив пештські журнали не однією проникливою літературною публікацією про Унгвар (Ужгород).. Для видання “Опис Австро-Угорсьої монархії в ілюстраціях”, яке редагував Мор Йокаі під патронатом кронпринца Рудольфа, на прохання редакційної колегії підготував нарис про місто Унгвар (Ужгород) та комітат Унг. Поряд із Кароєм Мейсарошем, Леврінцем Самовольським, Мігаєм Манковічем, Ференцом Турнером був піонером журналістики в Ужгороді. Здобувши юридичну освіту, став головним редактором популярного ужгородського політичного тижневика “Унг” з 2 липня до 21 грудня 1876 року, потім із 7 січня 1883 до 21 грудня 1891 року. У лютому 1892 р. “Унг” вже друкувала звіт Фінцицького як мера про діяльність міської влади у 1891 році та фінансовий стан міста. З публікацій місцевої угорськомовної преси ми дізналися, що Мігай Фінцицький став постійним членом Літературного товариства Дєндєші, заснованого у 1906 р. в Ужгороді Мігаєм Романецем, з 1911 року. Але і до того його відзначали як оратора, талановитого літератора. Це промовисто підкреслює і огляд виступу Мігая Фінцицького на літературному вечорі товариства Дєндєші у газеті “Унг”. 2 березня 1912 року. Фінцицький прочитав цікаву лекцію під назвою «Поезія сліз», у якій спочатку розглянув наукове визначення сліз, а потім виклав цінні думки про сльози в поезії, які далі ми процитуємо у власному вільному перекладі: “...читець провів нас від найдавніших поетів до поетів сучасної епохи. Він завершує своє читання словами, що кожна вібрація людських почуттів викликає сльози на очах людей, бо є сльози горя, радості, болю та плачу, і все це йде зсередини серця. І оскільки джерело людського життя лежить глибоко в серці, поети світу подавали і постійно подають найпрекрасніші думки навколо цього джерела. Ці думки породжують нові поетичні ідеї в чутливих душах, і так поезія проростає своїми найпрекраснішими квітами у сонячному світлі життя, а аромат цих квітів п'янить усіх, хто ним насолоджується.”

Іменем людини, яка з ентузіазмом працювала на благо свого улюбленого міста, після його смерті, була названа одна із ужгородських вулиць. Пам’ять колишнього мера Ужгорода Мігая Фінцицького увічнює і скульптурна композиція нашого колеги Романа Мурника на фасаді будинку на вулиці Духновича, який свого часу був домівкою шанованого міського голови.

Валерія Русин,

завідувач відділу історії та краєзнавства

Дружба і партнерство - шлях до успіху в музейній роботі!

 28 січня Закарпатський обласний краєзнавчий музей імені Тиводара Легоцького відвідала делегація зі Словацької Республіки.

До складу делегації увійшли представники освітніх, культурних та проєктно-управлінських інституцій, зокрема:

Володимир Дуфала — керівник відділу управління проєктами,

Юрай Кредатус - доктор філософії, представник Міністерства освіти, кафедра методології та дуальної освіти, а також Ярослав Тімко, Матуш Гоч і Мартін Фечо.

Також серед наших почесних гостей були присутні:

Ян Коцак — керівник Департаменту управління проєктами Пряшівського самоврядного краю (PSK, Словаччина). Та наш давній друг Далібор Микулик — директор Любовнянського замку-музею у м. Стара Любовня, містечка у підніжжя Високих Татр у Словаччині. Він також є віце-президентом громадської асоціації «Друзі Любовнянського замку», членом Спішського історичного товариства та головою культурно-освітнього комітету міста Стара Любовня. Активний член міжнародної асоціації музеїв ІКОМ у Словаччині. Завдяки своїй роботі він пов'язав північно-східну Словаччину не лише з Європою, а й з Америкою та Тайванем. Власне, сьогодні ми отримали можливість пов’язати роботу наших колег також і з Україною та нашим музеєм.

Відповідно з української сторони у зустрічі взяли участь представники команди Закарпатського обласного краєзнавчого музею імені Тиводара Легоцького:

Ольга Шумовська — директорка музею,

Валерія Русин — завідувачка відділу історії та краєзнавства,

Михайло Джахман — завідувач відділу новітньої історії та Меморіального музею-кімнати А. Волошина,

Руслана Джахман — завідувачка сектору природи,

Михайло Лесів — завідувач відділу науково-освітньої роботи,

Анастасія Хома — завідувачка відділу фондів,

Василина Палинчак-Кутузова — завідувачка сектору етнографії.

У ході зустрічі основний акцент було зроблено на налагодженні комунікації, розвитку співпраці та взаємної підтримки. Сторони обмінялися інформацією про свої напрацювання, можливості та ресурси, а також окреслили потенційні напрями партнерської взаємодії.

Зі сторони Закарпатського обласного краєзнавчого музею імені Тиводара Легоцького було представлено досягнення установи, а також порушено питання актуальних викликів і перспектив розвитку, зокрема у сфері оновлення та вдосконалення музейних експозицій. Обговорення відбулося в атмосфері відкритого діалогу та зацікавленості у подальшій спільній роботі.

Під час зустрічі Далібор Микулик, директор Любовнянського музею, поділився досвідом діяльності своєї установи, розповів про основні напрями роботи та підходи до розвитку музейних просторів. У ході обговорення сторони звернули увагу на спільні історичні контексти, що поєднують Україну та Словаччину, та окреслили можливі формати майбутньої міжмузейної співпраці.

Згодом обговорення перейшло і безпосередньо в стіни замку, де, гуляючи нашими експозиціями, ми мали нагоду детальніше приглянутися до окремих аспектів наших залів та напрацювати ідеї для спільних проектів.

Колектив Закарпатського обласного краєзнавчого музею імені Тиводара Легоцького висловив щиру вдячність іноземним партнерам і колегам за небайдужість, відкритість до діалогу та готовність до підтримки. Сподіваємося, що започаткована комунікація стане підґрунтям для реалізації спільних ініціатив і проєктів, спрямованих на збереження та популяризацію спільної історико-культурної спадщини.

Валерія Русин, Роуканич Надія, Михайло Лесів (наукові співробітники ЗОКМ ім. Т. Легоцького)

Поповнення фондів Закарпатського обласного краєзнавчого музею ім. Т. Легоцького

 Нещодавно в Закарпатському обласному краєзнавчому музеї імені Тиводара Легоцького відбулась публічна бесіда приурочена до 80-ліття створення Закарпатської області. Зі слухачами спілкувались наукові працівники – Маріан Токар та Василь Міщанин. Їхні виступи викликали зацікавлення у всіх присутніх на заході, а також у соціальних мережах.

По завершенні публічного заходу Василь Міщанин подарував до фондів музею свої наукові праці – кандидатську (284 с.) і докторську (606 с.) дисертації, написані на правах рукопису. З вдячністю прийняла подарунок директорка краєзнавчого музею Ольга Шумовська. Вона відзначила, що ця подія є вагомим внеском у збереження історичної пам’яті регіону. Передача наукових праць Василя Міщанина (кандидатської та докторської дисертацій загальним обсягом майже 900 сторінок) до фондів Закарпатського обласного краєзнавчого музею ім. Т. Легоцького забезпечить науковцям доступ до ґрунтовних досліджень з історії краю середини ХХ століття.

Обидві вони в часовому проміжку стосуються створення та перших років існування Закарпатської області. Кандидатська дисертація «Аграрна політика на Закарпатті (1944-1950 рр.)» була захищена автором 26 грудня 2003 року. У ній досліджується процес формування і реалізації аграрної політики на Закарпатті в 1944-1950 років. Партійно-державна політика в сфері аграрних відносин розглядається в якості одного із головних важелів системних суспільних змін і радянізації краю. Виділяються два періоди аграрної політики на Закарпатті в (1944-1950 рр.): 1944-1945 рр. – проведення земельної реформи в Закарпатській Україні, 1946-1950 рр. – політика колективізації сільського господарства в умовах Закарпатської області, складової частини УРСР. Розкриваються основні напрями, механізми, методи і наслідки здійснення партійно-державної політики в сільському господарстві краю. Опинившись у складі тоталітарного СРСР, закарпатське село відчуло на собі всю міць партійно-державної машини: примус, податковий тиск та нищення традиційного господарського укладу. В роботі підкреслюється значення історичного досвіду для успішної реалізації сучасної аграрної реформи в незалежній Україні.

Докторська дисертація Василя Міщанина «Радянізація Закарпаття 1944-1950 рр.», захищена 31 травня 2019 року, представляє комплексний аналіз радикальної трансформації Закарпаття, яка відбулася внаслідок зміни геополітичної приналежності регіону. Автор переконливо доводить, що радянізація не була одномоментним актом, а пройшла шлях від прихованої підготовки до відкритого насадження тоталітарної моделі. На першому, превентивному етапі (1944–1945 рр.), радянське керівництво використовувало перехідну форму державності – Закарпатську Україну, щоб створити ілюзію самовизначення народу та легітимізувати вихід зі складу Чехословаччини. Для цього московські більшовики цілком скористалися прагненням українців жити в єдиній державі.

На другому етапі, після офіційного утворення Закарпатської області у складі УРСР (22 січня 1946 р.), почалася тотальна радянізація краю. Фундаментом нової влади стала жорстка кадрова політика, що базувалася на масовому залученні фахівців зі східних областей України (СРСР), оскільки місцеве населення вважалося політично ненадійним. Цей процес супроводжувався агресивною пропагандою та запровадженням суворої цензури, яка фільтрувала будь-які прояви національної або «буржуазної» свідомості. Соціально-економічний блок реформ включав швидку націоналізацію промисловості та фінансового сектору, а також земельну реформу, яка з короткочасного етапу наділення селян землею стрімко переросла у примусову колективізацію, що зламала традиційний уклад сільського життя.

Особливу увагу в дослідженні приділено соціокультурній та релігійній політиці. Радянська влада розглядала освіту та культуру як інструменти ідеологічного тиску, насаджуючи принципи соцреалізму та здійснюючи тотальний контроль над творчою інтелігенцією. Дослідження висвітлює трагедію греко-католицької спільноти, яку режим цілеспрямовано знищував як потужну інтелектуальну та духовну опозицію. Репресії проти священників та ліквідація єпископа Т. Ромжі мали на меті зачистити суспільне поле від впливу релігії, що була несумісною з радянським світоглядом. Загалом, дисертація демонструє, що в період 1944–1950 років відбувся насильницький злам цивілізаційної ідентичності Закарпаття та його уніфікація з загальносоюзним суспільно-політичним стандартом.

Відділ новітньої історії та Меморіального музею-кімнати А. Волошина Закарпатського обласного краєзнавчого музею імені Тиводара Легоцького.