Музична спадщина Закарпаття: нові надходження до музейної колекції
Напередодні Дня Незалежності України фонди Закарпатського обласного краєзнавчого музею ім. Т. Легоцького поповнилися цінними матеріалами, пов’язаними з музичною історією Закарпаття. До музею передали особистий архів заслуженого працівника культури, композитора, педагога та керівника-диригента хорової капели Перечинського лісохімкомбінату Івана Івановича Крайника.
Іван Крайник – митець, чия творча діяльність була тісно пов’язана з музичним життям Перечина та Закарпаття. У своїх композиціях він оспівував рідний край, його людей, красу природи та духовний світ. Значну частину творчого доробку композитора становлять вокальні твори, багато з яких створено у співпраці з відомим закарпатським поетом Василем Вовчком. Твори Івана Крайника увійшли до репертуару вокальних колективів, зокрема пісні «Я дівчина з Перечина», «Верховинське кохання», «Верховиночка».
Особливу цінність для музейної колекції становить фотоальбом, у якому зібрано світлини, що відображають диригентську діяльність Івана Крайника та виступи хорової капели Перечинського лісохімкомбінату. Матеріали охоплюють період від 1946 року, даючи можливість простежити окремі сторінки розвитку хорового мистецтва та музичного життя краю.
Важливе історико-культурне значення мають і фотографічні матеріали, що увійшли до архіву. Серед них – фотоколаж викладачів та абітурієнтів 8 класу Державної міської королівської гімназії в Ужгороді з логотипом фотоательє Степана Качурека. Ця світлина є цінним візуальним джерелом для дослідження освітнього та культурного середовища Ужгорода. До музейної збірки також передано фотографії випускників Ужгородського музичного училища (заочне відділення) 1972 року, а також випускників Перечинської середньої школи 1969 та 1970 років.
Окремий блок архіву становлять нотні та музичні видання, які мають важливе значення для вивчення історії музичної культури Закарпаття й України. Це збірки народних пісень Закарпаття з репертуару Закарпатського народного хору в обробці П. Милославського та М. Кречка. Ці матеріали доповнюють уявлення про формування репертуару професійних і аматорських хорових колективів краю та роль обробки народної пісні у збереженні музичної спадщини. До музею також надійшли видання українських народних пісень, зібрані П. Демуцьким, обробки народних пісень України Е. Козака, фортепіанні та бандурні обробки, а також власні нотні записи Івана Крайника..
Передані матеріали є цінним джерелом для дослідження історії хорового мистецтва, музичної освіти, композиторської творчості та розвитку народної пісенної культури Закарпаття. Особистий архів Івана Крайника також доповнює музейні фонди документами, фотографіями та нотними матеріалами, які зберігають пам’ять про людей, колективи та культурні процеси, що формували музичне життя нашого краю.
Особистий архів Івана Івановича Крайника, що зберігався у його доньки Марти Крайник як частина родинної спадщини, згодом був переданий монастирю Святого Василія Великого сестер ЧСВВ Української греко-католицької Церкви. До музейних фондів матеріали передала настоятелька монастиря с. Северіяна Йовжій (м. Ужгород) за сприяння адвоката Микульця Наталії Іванівни. Саме завдяки їхній небайдужості та зацікавленості у збереженні культурної спадщини цінні матеріали особистого архіву Івана Крайника отримали можливість бути збереженими у музейних фондах. Передача архіву відбулася у співпраці із завідувачкою відділу історії музею Валерією Русин.
Директор музею Ольга Шумовська висловила глибоку вдячність за такий чудовий дар для нашого закладу. Вона зазначила, що завдяки такій співпраці музей отримав важливі документи, фотографії та нотні видання, що доповнюють джерельну базу для вивчення музичного й культурного життя Закарпаття. Особливо цінним є те, що передані матеріали зберігалися як частина особистого архіву митця і відображають не лише його творчу діяльність, а й історію музичної освіти, хорового мистецтва та культурного життя Перечина й Закарпаття. Їхнє збереження у музейній колекції дасть змогу дослідникам і майбутнім поколінням глибше пізнати внесок Івана Крайника у розвиток музичної культури краю.
Завідувачка сектору етнографії Василина Палинчак-Кутузова зазначила, що після відповідної наукової обробки та атрибуції передані матеріали знайдуть гідне місце у музейній збірці та будуть використані під час підготовки тематичних виставок і музейних експозицій. Вони виступають як джерело для подальшого вивчення музичної, освітньої та культурної історії Закарпаття.
Цікавим доповненням до музичного архіву стала блок-флейта німецької музичної фірми Johannes Adler. Дерев’яний інструмент із фірмовим маркуванням зберігся в оригінальному тканинному чохлі з написами, що є важливою складовою його історико-культурної цінності. За попередньою атрибуцією, флейта була виготовлена в середині ХХ століття. До музейної колекції музичний інструмент надійшов завдяки давній меценатці музею Марії Шніцер.
Для музею такі надходження мають особливе значення, адже кожен особистий архів – це не лише сукупність документів і світлин, а частина живої історії, яка дає змогу відтворити творчий шлях людини, атмосферу певної епохи та внесок окремих митців у збереження й розвиток української культури.
Нові музичні інструменти також мають важливе музейне значення. Вони не лише доповнюють зібрання народних і професійних музичних інструментів, а й розширюють уявлення про музичну культуру та традиції побутового музикування на Закарпатті у ХХ столітті. Особливо цінним є збереження блок-флейти разом з її оригінальним тканинним чохлом і маркуванням. Чохол є важливим доповненням до музейного предмета, оскільки зберігає інформацію про його походження, використання та побутування.
Таким чином, передані до музею архівні матеріали, нотні видання, фотографії та музичні інструменти доповнюють джерельну базу для вивчення музичної спадщини Закарпаття та в майбутньому можуть стати основою для наукових досліджень, тематичних виставок і музейних експозицій.
Василина Палинчак-Кутузова,
завідувач сектору етнографії
Традиції жовто-синього стягу на Закарпатті
21 серпня у Закарпатському обласному краєзнавчому музеї ім. Т. Легоцького відбувся науково-просвітній захід до Дня Державного прапора України «Традиції жовто-синього стягу на Закарпатті». Відкриття розпочалося словами подяки всім військовим Сил оборони України та вшануванням хвилиною мовчання всіх, хто віддав своє життя за Українську державу.
27 лютого 2009 року рішенням №781 Закарпатської обласної ради V скликання був затверджений прапор Закарпатської області, який дуже схожий на державний прапор України. Він являє собою прямокутне полотнище, на якому у горизонтальному напрямку розміщені одинакові горизонтальні смуги синього і жовтого кольорів. У крижі прапора на синій смузі розміщено рівновіддалений від усіх трьох країв смуги на одну третину своєї ширини герб Закарпатської області. Його офіційному прийняттю передувала багаторічна історія.
Такі барви зустрічаються у прапорництві Закарпаття з ХVІІІ століття. Це кольори, які використовувалися у символіці Мукачівської греко-католицької єпархії. В експозиції Закарпатського ОКМ ім. Т. Легоцького «З історії духовної культури Закарпаття ХVІІ – початку ХХ ст.» виставлено елемент кінської збруї (шлею), яку імператриця Австрійської монархії Марія Терезія (1717 – 1780) подарувала єпископу просвітителю Андрію Бачинському (1732 – 1809). Вона виконана у синьо-жовтих тонах.
Основні етапи державотворчої діяльності в нашому краї: Гуцульська республіка (січень-травень 1919 р.) та Всенародні збори у Хусті (21 січня 1919 р.), на яких було прийнято рішення про приєднання до України, також проходили під синьо-жовтими стягами. У Хусті тоді зібралося 420 делегатів від 176 населених пунктів. Збори розпочали свою роботу з Літургії о 9 год. По службі священник Парканій освятив синьо-жовтий прапор. Редактор тижневика «Руська Крайна» В. Вишнянського (о. Віктор Желтвай), як очевидець детально описав перебіг і атмосферу цих зборів.
У фондах музею також зберігається «Протокол зборів Марамороської руської (української) ради від 18 грудня 1918 р.». Так от в ньому йде мова про те, що всі обрані члени Марамороської руської (української) ради на синьо-жовтому прапорі склали присягу (божбу) зі словами: «Я божуся єдному, живому и всемогущому Богу, що права народу вірно боронити, народ заступати и волю его заповняти буду. Так ми Боже помагай». До Чехословацької республіки Закарпаття входило також під синьо-жовтими стягами.
В часописі «Українське слово» від 3 січня 1935 року вміщена замітка «Синьо-жовтий стає краєвим прапором». Тут подана інформація про те, що згідно розпорядження президії Крайового Уряду в Ужгороді за підписом віце-губернатора Антоніна Розсипала від 15. ХІІ. 1934 р. синьо-жовтий прапор офіційно можна використовувати як земський (краєвий) прапор Підкарпатської Русі. Згідно розпорядження, яке було розіслано всім окружним урядам та поліцейським управам, на всі державні, земські та народні свята дозволялося вивішувати поряд з державним чехословацьким прапором з лівої сторони жовто-синій стяг. Також можна було носити жовто-сині стрічки на одязі. До цього часу офіційного дозволу на використання синьо-жовтої крайової символіки від чехословацької влади не було.
Цікаву інформацію знаходимо у періодичних виданнях за 1930-ті роки про використання синьо-жовтих прапорів у дні народних, релігійних свят і навіть на весіллях. Зокрема на весіллі просвітян В. Клепаря та Г. Сороки в Нижньому Студеному влітку 1935 року дружба ніс жовто-синій прапор з червоною стрічкою, а інші гості мали приколоті жовто-сині стрічки.
У другій половині 1930-их років в нашому краї починають широко використовувати жовто-сині прапори. Ця традиція продовжилася і в період Карпатської України 1938 – 1939 років. Жовто-синій прапор масово застосовували на всіх подіях та вивішували на всіх адміністративних, освітніх та інших будівлях.
Перше офіційне святкування Дня Соборності, річниці Хустського з’їзду та утворення ЦРНР в історії нашого краю відбулося у січні 1939 р. у столиці Карпатської України – Хусті. Цій події була приділена велика увага, її підготовка та проведення висвітлені у офіційному друкованому органі Карпатської України – газеті «Нова свобода». У 14 номері за 24 січня досить детально описано святкування дня злуки. Вже з восьмої години ранку площа Волошина почала заповнюватися людьми «завчасно теплого ранку, під золотистим промінням сонця збиралася наша славна Гуцульщина, Хустщина, Волівщина та Севлющина». Після десятої години рушили ходою центральними вулицями міста і знову повернулися на головну площу. Похід тривав близько трьох годин. Всюди майоріли жовто-блакитні прапори та святкові гасла. Пролунав гімн «Ще не вмерла Україна» і промовою збори відкрив М. Бращайко, який передає слово прем’єру Карпатської України А. Волошину, комісару м. Хуст – Гуляничу, Желтваю і т. д. Ввечері відбувалася святкова концертна та театральна програма.
На засіданні Сойму 15 березня 1939 р. було затверджено й державні символи української незалежної держави Карпатська Україна: синьо-жовтий прапор, герб та гімн «Ще не вмерла України ні слава, ні воля». На багатьох світлинах, виставлених в експозиції музею «Карпатська Україна. 1938 – 1939», можна побачити жовто-сині прапори на будівлях та урочистих подіях.
У травні 1990 року був піднятий прапор нашої держави над Ужгородською міською радою, а в жовтні 1991 року синьо-жовтий прапор майорів і над будівлею Закарпатської обласної ради.
Наш прапор – синьо-жовтий стяг,
Освячений в боях за Незалежність!
Він свідок героїчних справ, звитяг,
Незламний дух в нім і народу єдність!!!
Свободи носить синьо-жовте,
Їй личать мужні кольори…
Такими доречними власними поетичними рядками про український стяг завершив захід провідний співробітник музею Маріан Токар.
Михайло Джахман,
завідувач відділу новітньої історії,
Меморільного музею-кімнати А. Волошина
Анонс
Запрошуємо на тематичну екскурсію, присвячену дивовижному світу перелітних птахів та їхнім сезонним мандрівкам.
Нещодавно над Ужгородським замком можна було спостерігати велику зграю лелек — деякі птахи навіть відпочивали на даху. Можливо, вони вже вирушили до теплих країв, а можливо, ще тільки готуються до далекої подорожі. Саме зараз розпочинається активний період осінньої міграції птахів.
Під час екскурсії в експозиції «Природа Закарпаття» поговоримо про те, куди і чому вирушають перелітні птахи, як вони долають тисячі кілометрів та що допомагає їм знаходити шлях.
Побачимо різноманіття птахів нашого краю та з'ясуємо, кого із них ми зустрінемо лише наступної весни, а хто залишиться зимувати на Закарпатті.
26 серпня 2026 року;
15:00; 
Закарпатський обласний краєзнавчий музей імені Тиводара Легоцького, експозиція «Природа Закарпаття»; 
Вхід — за музейним квитком; 
У внутрішньому дворику Ужгородського замку лунали «Голоси твого краю»
Закарпаття – це простір культурного різноманіття, край, де українська традиція переплітається і взаємодіє із сусідніми, де існує багата музична й пісенна спадщина. Сьогодні, 20 серпня, напередодні Дня незалежності України, відвідувачі Закарпатського обласного краєзнавчого музею ім. Т. Легоцького мали змогу переконатися в цьому. У внутрішньому дворику палацу відбувся камерний концерт «Голоси твого краю» за участі колективу вокально-хореографічного ансамблю «Материнка» с. Кам'яниця Оноківської ОТГ. Концертну програму розпочали з хвилини мовчання в знак шани тих, хто пожертвував собою у боротьбі українського народу за волю й незалежність.
Модератор заходу Василина Палинчак-Кутузова, завідувач сектору етнографії, підкреслила, що наш край – це земля, багата на музичну спадщину. Адже народна музика, пісня і танець є не лише мистецькими формами, а й важливою частиною історичної пам’яті, духовної традиції та культурної ідентичності. Її потрібно популяризувати, поширювати й пропагувати. Сьогоднішні гості музею – ансамбль «Материнка» – долучився до проєкту музею «Забуті мелодії: від тиші до звучання», який спрямований на збереження, поширення та популяризацію вокально-інструментального спадку Закарпаття. У рамках цього проєкту було створено відеоряд, який демонструє гру на музичних інструментах. Цю колекцію постійно доповнюють – до попередніх відео додали фрагменти закарпатських народних танців «Дробойка» та «Березнянка» у виконанні артистів оркестру Національного Заслуженого академічного Закарпатського народного хору. Відтепер цей відеоряд було доповнено і новим відео за участі ансамблю.
Концертна програма колективу «Материнка» була насиченою, енергійною та живою. Вони представили твори, які репрезентують пісенну спадщину краю. У вокальних та хореографічних композиції, запропонованих до уваги глядачів, оживають традиції, образи й мелодії рідного краю. Піснею і танцем учасники ансамблю передали любов до України, рідного краю, шану до культурної спадщини та зв’язок поколінь.
Для слухачів звучали мелодії танцю «Волошин», в'язанка закарпатських та українських народних пісень «Гей немаю я голосу», «Коли я роковав», «Поляна», «Ой Марічко чічері», «Ой у саду ружа посаджена» «Легойка коломийка» «Урвалася струна», «Іду собі» та «Марічко». Пісенні композиції були доповнені хореографічними виступами та міні-сценками з життя народу.
На завершення концерту директор музею Ольга Шумовська звернулася до артистів ансамблю зі словами щирої подяки за яскравий і змістовний виступ. Вона відзначила високий професійний рівень колективу, його майстерність та особливу атмосферу, яку артисти створили для глядачів у стінах старовинного замку.
Ольга Шумовська висловила вдячність учасникам ансамблю за їхню важливу культурну місію – збереження та передачу наступним поколінням музичної й хореографічної спадщини українського народу. Діяльність колективів, які не просто зберігають традицію, а й роблять її доступною сучасному глядачеві, знайомлять із нею дітей та молодь, сприяють її популяризації, є особливо цінною.
Вона також наголосила на важливості співпраці музею з мистецькими колективами. Такі культурні події допомагають по-новому розкрити музейний простір, поєднуючи історичну спадщину замку з живою культурною традицією. Музей у цьому випадку стає не лише місцем збереження пам’яток минулого, а й відкритим простором для мистецтва, діалогу та осмислення сучасної української культури.
«Нам є за що боротися. Ми маємо багату, яскраву й різносторонню культурну спадщину, яку повинні берегти, розвивати та передавати наступним поколінням», – прозвучало у зверненні директорки музею.
Концерт став ще одним нагадуванням про те, що українська культура живе доти, доки її творять, зберігають і передають далі. І саме завдяки спільним зусиллям музейних працівників, митців, творчих колективів та громади ця спадщина продовжує звучати й об’єднувати людей.
Щиро дякуємо ансамблю «Материнка» за полум'яну концертну програму, яскраві емоції та збереження спадку наших предків.
Василина Палинчак-Кутузова,
завідувач сектору етнографії
ЮЛІЙ ФІРЦАК (1836-1912) – ВИЗНАЧНИЙ ЦЕРКОВНИЙ, ГРОМАДСЬКИЙ І КУЛЬТУРНО-ОСВІТНІЙ ДІЯЧ. (До 190-річчя від дня народження)
20 серпня 2026 року в музейній експозиції з історії духовної культури Закарпаття у XVII - початку ХХ ст. відкрилася камерна виставка “Юлій Фірцак (1836 – 1912) – визначний церковний, громадський і культурно-освітній діяч».
Відзначаючи 190-річчя від дня народження Юлія Фірцака, наукові співробітники відділу історії та краєзнавства створили цю виставку з метою вшанувати пам'яті великої людини та віднестися до постаті єпископа і як до мислителя у сферах духовності, економіки, політики, освіти, культури.
Директорка музею Ольга Шумовська наголосила, що музей і надалі ініціює та продовжує висвітлення життєдіяльності видатних осіб краю на базі музейної колекції. Головна мета даної виставки, за її словами, познайомити якнайбільше юдей з особистістю Юлія Фірцака як моделлю лідерської поведінки, меценатства та управління.
22 серпня, 190 років тому, у невеликому Худльові на Ужгородщині, у родині місцевого пароха Базіла (Василя) Фірцака побачив світ майбутній єпископ Мукачівської греко-католицької єпархії. Отримавши теологічну освіту та здобувши докторський ступінь у Відні, релігійну кар'єру розпочав у стінах Ужгородського замку, де тоді діяла духовна семінарія. З 1876 до 1887 р. обіймав посаду ректора цього закладу. 17 грудня 1891 р. Апостольський престол призначив його єпископом Мукачівської греко-католицької єпархії. Єпископська хіротонія відбулася 10 квітня 1892 року в Пряшеві (Словаччина) єпископом Іоанном Валієм. Це була величезна подія у релігійному житті краю, яку активно поширювали й у місцевій пресі. Наприклад, титульна сторінка духовно-літературного журналу “Листок” за 1.07. 1891 р. була святково оформлена у супроводі фото та спеціальної оди Фірцаку. Подібний розголос мало відзначення і 50-літнього ювілею служіння церкві, про що писав і релігійний журнал “Місяцеслов” за 1911 р., обрання Фірцака почесним громадянином Ужгорода в тому ж році і присвоєння його імені відрізку вулиці від Капітульної, Собору, до будівлі чоловічої королівської гімназії (нині торговельно-економічний коледж), що бачимо і на поштовій листівці.
Велику увагу єпископ приділяв розвитку освіти, церковного співу, самопідготовці духовенства, видавництву книжок, створенню різних спільнот, а також старався піднести рівень життя русинського народу. Саме з ім'ям Юлія Фірцака пов'язана “Верховинська акція” для покращення економічного становища рутенського населення Верховини, яку очолив економіст Едмунд Еґан (1851−1901). Серед рукописного і архівного фонду нашого музею є чимало циркулярів, підписаних єпископом, церковних розпоряджень, виданих ним, документів про відоме Общество св. Василія Великого, відновлене завдяки благословення Юлія Фірцака у 1895 р., щорічні “Церковні устави”, що видавалися за наказом владики. В іншій вітрині демонструються посібники церковного співу, упорядкуванням якого серйозно переймався єпископ. Він доручив диригенту Ужгородського Хрестовоздвиженського храму Іоанну Бокшаю зібрати і записати церковні мелодії з усієї єпархії та скласти пісенник, який потім був би обов'язковим для використання в усіх церквах Мукачівської єпархії. Після завершення роботи І.Бокшай передав зібраний матеріал єпископу, який наказав надрукувати та видати його. Так у 1906 році побачило світ “Церковноє простопеніє”. За вказівкою Юлія Фірцака парох с. Нове Давидково Іоан Сільвай у 1903 р. уклав повний пісенник під назвою «Пісенник или Собраніе песней поемыхъ во дни Праздниковъ и Нарочистыхъ святыхъ, равно Песней покаянныхъ и надгробныхъ».
Згадали автори виставки і про жертовність, благодійність єпископа Юлія Фірцака: коли з нагоди 50-річчя його священства був заснований так званий Фонд ім. Ю. Фірцака для бідних, то він особисто вніс на його рахунок 43 тис. австрійських крон. Юлій Фірцак спорудив і відкрив понад 200 церковних шкіл.
Велике значення має й те, що він добився державної допомоги овдовілим священникам і церковному будівництву, заснував майже 100 кредитних і споживчих кооперативів.
В обговоренні постаті єпископа Фірцака взяв участь о. Олександр Славець, священник Хрестовоздвиженського греко-католицького собору в Ужгороді. Він, зокрема, наголосив на його людинолюбстві, старанні про соціально-економічне життя простого народу й бажанні захистити його від бідності й негараздів. Можливості єпископа контактувати з місцевою і угорською елітою він використав для пом'якшення мадяризації та намагань сприяти просвіті в нашому краї. Також о. Олександр щиро подякував музейникам за активну культурно-просвітницьку діяльність і висловив упевненість, що ці акції сприяють збереженню історико-культурної спадщини нашого регіону.
Валерія Русин,
завідувач відділу історії та краєзнавства
До Всесвітнього дня фотографа у краєзнавчому музеї представили підбірку фото етнографічного спрямування
19 серпня відзначають Всесвітній день фотографії. З цієї нагоди в Закарпатському обласному краєзнавчому музеї ім. Т. Легоцького представили фотовиставку «Народна спадщина Закарпаття на фотографіях столітньої давнини», яка знайомить відвідувачів із традиційною культурою та повсякденним життям населення краю через унікальні візуальні джерела – фотографії та поштові листівки кінця ХІХ – першої половини ХХ століття.
Захід розпочали із хвилини мовчання. Цим ми вшановуємо пам'ять тих, хто ціною свого життя боронить нас від ворога.
Директор музею Ольга Шумовська, звертаючись до присутніх, наголосила на тому, що вже майже 200 років фотографія є способом зберегти мить. Це важливе джерело, яка дозволяє вивчати минуле. І зафіксувавши таким чином подію, ми збережемо її в пам’яті не тільки для себе, а й для прийдешніх поколінь. Кожен із нас був у кадрі, фотографувався чи фотографував. Це чудовий спосіб зберегти емоції, спогади, події. Ця виставка – про фотографію не лише як мистецтво, а і як спосіб ознайомитися із минулим краю.
Завідувач сектору етнографії Василина Палинчак-Кутузова, автор виставки, підкреслила, що фотографія є не лише історичним, а й етнографічним джерелом, що зберігає відомості про людей, традиційний одяг, житло, побут, господарські заняття, свята й обряди. Всього на виставці представлено 18 світлин та поштових листівок кінця ХІХ – першої половини ХХ століття. Всі вони відображають Закарпаття понад столітньої давнини – його природне та культурне середовище, поселення, ярмарки й повсякденне життя.
Портретні та групові фотографії показують мешканців краю у традиційному вбранні, даючи змогу простежити його локальні особливості, складові та способи носіння. Особливо цінним є те, що одяг представлений не як окремий музейний предмет, а в живому середовищі його побутування.
Світлини також показують господарське життя, зокрема випас овець, торгівлю та взаємодію людини з природою. Окремі сюжети фіксують святкові й обрядові практики, такі як освячення великодніх кошиків у Ясіня, весільну обрядовість Марамороша і Гуцульщини, участь дітей і дорослих у житті громади.
Запрошуємо оглянути виставку та через фотографії здійснити своєрідну подорож у минуле, побачити традиційну культуру Закарпаття в її природному середовищі. Кожна світлина є документом своєї епохи й водночас джерелом культурної пам’яті, що зберігає риси традиційного життя краю.
Василина Палинчак-Кутузова,
завідувач сектору етнографії
Підписатися на:
Дописи (Atom)