У жовті минулого року ми вже знайомили читачів із весільними традиціями краю, зокрема зі сватанням. Як і обіцяли, продовжуємо розповідати далі про весільні звичаї й обряди. А День святого Валентина – чудова для цього нагода.
Весільні обряди, які були поширені на Закарпатті в минулому, зокрема, в одній із місцевостей, представлено у машинописі статті колишнього співробітника музею Людвіга Філіпа «Весільна обрядовість на Великоберезнянщині в минулому (20-30-і роки ХХ ст.)». Він детально описує обряди та розповідає про дійових осіб, задіяних у весіллі окрім, звісно, молодих та їх батьків. Сюди входили також і дружби та дружки, староста молодого й молодої, 4 свашки (їх обирали з-поміж старших жінок для виконання певних весільних ритуалів) та «сокачки» (кухарки). Весілля грали у вівторок і четвер, тривати воно могло 2 і більше днів. На подвір’ї молодої готували «шатер» (намет), прикрашений «весільним деревцем» (берізкою або гілками, оздобленими стрічками). У переддень весілля збиралася молодь, яка готувалася до майбутнього свята – дружби готували жезли «тростовки», декоровані стрічками, та «сокирку» для старшого дружби. На «зачудованках», як ще називали цей вечір, грали музики, а присутніх пригощали їжею та напоями. У сам день весілля зранку збирали барвінок, яким прикрашали фату молодої. Барвінок збирали або в лісі або заздалегідь домовлялися, де його брати. Не можна було збирати той барвінок, з якого рвали покійнику, бо це принесе нещастя молодим. Збирання рослини супроводжувалося співом пісень. Потім поверталися до молодої, де виконували традиційний танець – співають та крутяться справа наліво. Після короткої гостини із принесеного барвінку робили «богрийди» молодому й дружбам, вінки молодим, прикрашали фату нареченої. У цей же час у молодого збиралися гості з його боку, дружби і шли за молодою. Зустріч молодих теж супроводжувалася обрядами та іграми, серед яких і намагання підсунути молодому замість нареченої «страшку» - переодягненого в жіночий одяг чоловіка, що повторювалося кілька разів. Після цього віддавали наречену, яка прикріплювала молодому на куртку «богрийду», так само робили й дружки, прикріплюючи прикрасу дружбам. Виконувався «бокрийтовий» танець, а присутнім роздавали букетики з барвінку та робили невеличку гостину. І тільки після цього староста «одпрошує» молоду та просить від батьків благословення на вінчання. Весільний кортеж до церкви супроводжували піснями, а діти кидали молодим під ноги квіти. Вінчання було головним актом весільного обряду, без нього весілля вважалося незаконним і засуджувалося. Про тих, хто жив разом без вінчання, а тільки розписавшись, казали, що «живуть лем на книжку».
Повінчавшись, поверталися до хати молодої, де наречену забирали від молодого й ховали, а молодому намагалися підсунути «страшку». Повернувши справжню молоду, перерізали мотузку, якою були перев’язані ворота, і заходили у двір. Свашки посипали молодих зерном пшениці, вівса, змішаних із цукром, та обприскували свяченою водою, що символізувало плодовитість, багатство та здоров’я. Перед тим, як молода заходила до хати, туди запускали малих дітей, «бо молоду не слобудно пущати в порожню хижу». На порозі ставили «колач», а під ноги кидали сірак. Першою заходила молода, далі молодий і тільки так інші гості. Перед тим, як сісти за стіл, молились, далі на честь молодих виголошували здравицю. Проводили також обряд «обдаровання» - мати молодої підносила дарунки сім’ї молодого, а після цього присутні обдаровували молодих. Зазвичай дарували гроші, рушники, хустки, серветки, скатертини. «Обдаровували» і свашок, переважно грошима, що потім йшло на користь молодих. Гроші давали й музикантам.
Наприкінці весілля з молодої знімали вінок і одягали чепець. Цей обряд називався «чіпчення» або «латкання». Молодого садили на стілець, йому на коліна сідала молода, а їй на руки давали маленького хлопчика, що символізувало побажання першою дитиною мати сина. Віночок з молодої знімали староста і свашки, інколи мати й дружки. Під час цього співали пісень. Потім молодий повязував на молоду червону хустку, а вона знімала з нього «богрейду». Після обряду «латкання» оголошували танець молодої, або ж хустковий. Починав танцювати з молодою молодий, потім батьки, дружби, дружки та всі присутні. Кожен клав на тарілку гроші. Останнім знову танцював молодий, який, коли музика зупинялася, заносив молоду на руках до хати. Якщо весілля гуляли кілька днів, то «чіпчення» відбувалося в останній день. До того часу молода не могла зняти фату й віночок.
Останнім весільним обрядом було перенесення приданого молодої в хату молодого. На прикрашеному возі перевозили все майно і з тим проходили через все село, аби люди бачили, як везуть «рухо» молодої і яка вона багата.
Чудовою ілюстрацією до описаного обряду є листівка із фондів Закарпатського обласного краєзнавчого музею ім. Т. Легоцького. На ній зображено початок весільної церемонії в селі Люта на Великоберезнянщині: молода у білій хустині, поверх якої барвінковий віночок, в оточенні дружок. Датується ця поштівка кінцем 30-х – початком 40-х років минулого століття.
Цікавий весільний ритуал описав і Федір Потушняк. Рукопис із його записами також зберігається у фондах музею. Дослідник згадує про звичай ставити перед молодими тарілку, накриту іншою тарілкою. Всередині знаходилися кістки курки. Вважалося, що кому з молодих стане більше кісток у руку, той буде більш «серенчливий», тобто щасливий. Вчений вказував, що давніше під тарілку ставили горобців, щоб новостворена сім’я «любилися, як птахи в стрісі сиділи і множилися». Також обряд символізував, що молодих випускають на волю – як птахів.
Щодо весільного вбрання, то особливості одягу молодих ілюструє набір листівок «Українське весільне вбрання», які демонструють вигляд молодих з багатьох регіонів нашої держави. Представлене тут і Закарпаття, зокрема листівки з зображенням пар із закарпатської Гуцульщини (Рахівський район) та Верховини (Міжгірщина).
Звичайно, що з плином часу деякі традиції забулися чи трансформувалися, виникають нові звичаї та обряди. Але варто пам’ятати і те, як було заведено у наших предків.
Василина Палинчак-Кутузова,
завідувач сектору етнографії
