За традиційним народним календарем зимовий цикл свят завершується празником Стрітення Господнього. У народі поряд із назвою «Стрітення» часто вживаються синонімічні «Громниця», «Громниці», «Стріча». Цікавим є той факт, що в народних уявленнях свято Стрітення не належало повністю холодному сезону, а було своєрідним «перехідним містком» від зими до весни. О. Воропай у своєму етнографічному нарисі «Звичаї нашого народу» взагалі відніс свято Стрітення до весняної пори року. Він же наводить і один із «стрітенських» переказів, у якому йдеться про зустріч (стрічу) та розмову двох пір року – Зими й Літа. Образ Зими в цьому творі народна уява передала у вигляді старої баби, вдягненої у полатаний кожух та подерті чоботи. Фольклорний образ Літа втілений у вигляді вродливої та ставної дівчини, з вінком на голові та снопом пшениці в руках
Стрітення належить до 12-ти найбільших (окрім свята над святами – Великодня) свят церковного року. Його святкують на сороковий день по Різдву Христовому. Відзначають його в пам'ять про те, як Марія принесла до Єрусалимського храму Ісуса Христа на 40-й день після Його народження. їх зустрів там сивий старий Симеон, який чекав зустрічі з Господом вже багато років. За новоюліанським календарем, день Стрітення випадає на 2 лютого.
Бібліотека Закарпатського обласного краєзнавчого музею ім. Т. Легоцького у своєму книжковому фонді містить етнографічні дослідження та церковну літературу, у яких можна знайти інформацію про це свято. Зокрема, і про народні звичаї й традиції, пов’язані з цим днем.
З найдавніших часів свято Стрітення в Закарпатті очікували з особливою пошаною та урочистістю, що зумовило формування й побутування численних звичаїв і вірувань, пов’язаних із цим днем. Одним із поширених було уявлення про грім: вважалося, що до Стрітення він «спить», а поява грому раніше цього терміну сприймалася як незвичне й тривожне явище. У народі говорили: «Грім лем тоді просипається, коли зима з веснов зустрічається». Саме з цими віруваннями пов’язана й ще одна назва свята – Грімниці, про що зазначає М. П. Тиводар у розділі про календарну обрядовісит краю у своїй праці «Етнографія Закарпаття».
Важливою складовою святкування було освячення в церкві свічок, яким, подібно до свяченої води, приписували охоронну й магічну силу. Грімничну свічку використовували в різних життєвих ситуаціях: під час сильної бурі її запалювали в печі, аби вберегти господарство від удару блискавки. У деяких лемківських селах з метою захисту обійстя стрітенською свічкою випалювали хрест на головній геренді або на віконних рамах, а також обходили з нею двір. Подібні практики були характерні й для бойків, які принесеною з церкви свічкою випалювали хрестики на сволоках осель, вірячи, що вони оберігатимуть дім від злих сил. За полум’ям стрітенської свічки дівчата намагалися вгадати, з якого боку чекати сватів. Її також вкладали в руки помираючому, щоб полегшити відхід душі, або давали родичам, які вирушали в далеку дорогу, відламуючи шматочок воску й кладучи його до кишені як оберіг.
Окрім свічок, на Стрітення в церкві освячували й воду. У минулому стрітенську воду збирали з бурульок та доливали до криничної, вважаючи, що після цього вона набуває цілющих властивостей. За народними уявленнями, така вода лікувала рани й внутрішні недуги, захищала від злого ока. Нею окроплювали воїнів перед походом, пасічники – вулики навесні та стайні задля захисту від чарів, а господарі – худобу під час першого вигону на пасовище. Воду набирали в новий, ще не вживаний посуд, приносили до оселі та зберігали з особливою обережністю.
Дослідник історії Закарпаття, етнограф і священик Юрій Жаткович пише в своєму «Народному календарі» (Замітки етнографічні з Угорської Руси): «Народ вірує, що зима тричи стрічає ся із лїтом, т. є. 2 (15) лютого, на Стрітенє, 9 марта, на Сорок сьвятих і 25 марта на Благовіщенє, коли лїто зовсїм переможе зиму. За Стрітенє кажуть, що коли на Стрітенє когут не п’є воду із волового сліду, віл не буде пастись на Юра. Коли на Стрітенє сніг рано паде, ране сіяня буде добре; коли із полудня паде, пізнійше сіяня удасть ся, а коли лиш із вечеру паде, пізне сіяня буде добре».
Стрітенню надавали особливого значення, адже воно символічно позначало перехід до нового господарського циклу та нагадувало селянам про нагальні хліборобські справи. За народними уявленнями, саме цього дня зима зустрічалася з весною, поступово поступаючись їй своїми володіннями. Від Стрітення дозволялося розпочинати окремі роботи в саду: приступали до обрізування та щеплення дерев. У народі говорили, що до Стрітення дерева «сплять», а після нього їх уже можна різати, проте зволікати з обрізанням не радили, бо вважали, що згодом «дерево болить» і з місця зрізу «плаче».
Із настанням Стрітення господині починали готувати насіння овочевих культур для ранньої розсади, а також відбирали яйця для висиджування курчат. Активізувалися й роботи в саду: сніг відгортали від стовбурів, щоб сонце краще прогрівало дерева, а за нестачі вологи його навпаки підгортали під коріння. У перезволожених місцях прокопували канавки для відведення зайвої води.
Попри те що м’ясниці ще тривали, вечорниці здебільшого завершувалися. Молодь прощалася з ними спільними гуляннями – «складчинами» або «ламанками», коли кожен приносив частування. Після рукоділля відбувалися забави, а наприкінці хлопці нерідко ламали дівочі куделі, символічно припиняючи зимові посиденьки. Згідно зі звичаєм, у такому разі хлопець мав виготовити нову, кращу куделю й подарувати її дівчині. Недаремно в народі казали: «Прийшли Грімниці – прощай вечорниці».
Зі Стрітенням пов’язували численні прикмети та повір’я. Особливу увагу звертали на поведінку ведмедя, який нібито цього дня вперше виходив із барлоги: за його діями судили про ранню чи пізню весну. Похмура погода й жвава поведінка звіра віщували швидке потепління, тоді як теплий день і повернення ведмедя до барлоги означали тривале панування зими. Після Стрітення очікували повернення перелітних птахів і починали влаштовувати для них годівниці. Господарі бралися до очищення полів, ремонту сільськогосподарського реманенту, а пасічники уважно стежили за погодою та поведінкою бджіл, вбачаючи в цих ознаках провісники майбутнього врожаю й медозбору.
Василина Палинчак-Кутузова,
завідувач сектору етнографії
