День пам’яті жертв політичних репресій є щорічною пам’ятною датою в Україні, яку вшановують у третю неділю травня. Її запроваджено Указом Президента України від 21 травня 2007 р. з метою вшанування пам’яті людей, страчених комуністичним режимом, а також тих, хто зазнали арештів, ув’язнень, заслання, перебування в таборах або примусового психіатричного лікування.
Однією з найтрагічніших сторінок в історії України ХХ ст. став «Великий терор» 1937 – 1938 років, коли з ініціативи керівництва СРСР розпочалися масові репресії. Вони були спрямовані на знищення реальних і потенційних політичних опонентів, залякування населення та зміну національної й соціальної структури суспільства. Лише впродовж 1937 – 1938 років на території УРСР було засуджено майже 200 тисяч осіб, із яких понад 120 тисяч – до розстрілу. Серед репресованих були науковці, діячі культури, священнослужителі, військові, педагоги та селяни. Тисячі людей зазнали ув’язнення в таборах ГУЛАГу та інших місцях позбавлення волі за безпідставними обвинуваченнями у статусі «ворогів народу».
Наслідки комуністичного терору для України були трагічними й довготривалими. Масові репресії призвели до знищення значної частини політичної, наукової та культурної еліти держави – людей, які формували національну свідомість, розвивали освіту, науку, мистецтво та громадське життя. Переслідування й фізичне винищення інтелігенції, духовенства, військових і громадських діячів завдали непоправної шкоди розвитку українського суспільства.
Політика терору спричинила руйнування суспільних зв’язків і традиційних моральних цінностей. Атмосфера постійного страху, доносів і недовіри змушувала людей приховувати власні переконання, уникати відкритого спілкування та втрачати віру в справедливість. Репресії стали інструментом залякування населення та придушення будь-яких проявів інакодумства.
Одним із наслідків тоталітарної політики стала й денаціоналізація суспільства. Комуністичний режим прагнув зламати духовну основу українського народу, позбавити його історичної пам’яті та права на власний голос.
Упродовж десятиліть радянська влада цілеспрямовано приховувала правду про масові політичні репресії та масштаби злочинів тоталітарного режиму. Родини репресованих роками не знали правди про долю своїх близьких. Політика замовчування та фальсифікації історії стала одним із інструментів збереження тоталітарної системи та уникнення відповідальності за скоєні злочини.
Лише після відновлення незалежності України відбулося державне визнання злочинів комуністичного режиму. 17 квiтня 1991 р. Верховна Рада України ухвалила закон «Про реабiлiтацiю жертв полiтичних репресiй на Українi», у якому зазначено, що «мiльйони безвинних людей на пiдставi антигуманних i антидемократичних законiв та внаслiдок прямого беззаконня i свавiлля зазнали переслiдувань за свою полiтичну дiяльнiсть, висловлювання та релiгiйнi переконання. Особливо тяжкою спадщиною минулого є масовi репресiї, якi чинилися сталiнським режимом та його провiдниками в республiцi. При судових та позасудових розправах грубо нехтувалися норми Конституцiї, покликаної охороняти права i свободи громадян, елементарнi норми судочинства» (Реабілітовані історією. Закарпатська область. Книга перша. Ужгород: ВАТ «Видавництво «Закарпаття», 2003. С. 5-6.).
У Закарпатському обласному краєзнавчому музеї ім. Тиводара Легоцького значну увагу приділяють збереженню історичної пам’яті про жертв політичних репресій та дослідженню трагічних сторінок історії України ХХ ст. Через музейні експозиції, архівні матеріали, науково-просвітницькі заходи й тематичні виставки музей прагне пролити світло на долі людей, які стали жертвами тоталітарного режиму.
Особливе місце у цій роботі займає вивчення історій репресованих закарпатців – політиків, діячів культури, духовенства, освітян, громадських активістів та звичайних людей, чиї життя були зламані політичними переслідуваннями.
Серед жертв радянського тоталітарного режиму є президент Карпатської України А. Волошин. У травні 1945 р. його заарештували співробітники радянської військової контррозвідки СМЕРШ у Празі та вивезли до Москви. А. Волошина утримували у Лефортовській та Бутирській в’язницях НКВС, де він помер після допитів і жорстокого поводження. За даними Українського інституту національної пам’яті, йому було висунуто обвинувачення у «ворожій діяльності проти Радянського Союзу», а самі допити супроводжувалися фізичним і психологічним тиском. Історики розглядають арешт і смерть А. Волошина як один із проявів репресивної політики радянської влади щодо українських політичних, культурних та національних діячів. У експозиції «Меморіальна кімната президента Карпатської України Августина Волошина» в Закарпатському обласному краєзнавчому музеї ім. Тиводара Легоцького представлені матеріали, які висвітлюють цю трагічну сторінку життя нашого земляка, його громадсько-політичну діяльність, обставини арешту та останні роки життя. Важливим етапом у відновленні історичної справедливості щодо постаті А. Волошина стало офіційне визнання безпідставності висунутих проти нього звинувачень. 12 вересня 1991 р. Прокуратура УРСР, розглянувши матеріали кримінальної справи президента Карпатської України, прийняла рішення про його реабілітацію.
В експозиції «Закарпаття у роки Другої світової війни», серед іншого, представлені матеріали, що висвітлюють долі закарпатців, які стали жертвами політичних репресій радянської влади під час війни. Архівні документи, світлини та біографічні відомості дають змогу простежити трагічні сторінки життя людей, переслідуваних тоталітарним режимом. Серед них – Марія Фурд (1923 р.н., с. Буковець), Олена Плавайко (1921 р.н., с. Тур’я-Бистра) та Володимир Матіко (1923 р.н., с. Приборжавське), які були засуджені у 1940 – 1941 роках Особливою нарадою при НКВС. Цей позасудовий орган ухвалював вироки без відкритого судового розгляду та належного захисту обвинувачених, що стало одним із інструментів масових політичних репресій у СРСР. Долі цих людей є свідченням того, як радянська каральна система нищила людські життя, позбавляла свободи та переслідувала громадян за сфабрикованими звинуваченнями. Лише через десятиліття, у 1990 р. Марію Фурд, Олену Плавайко та Володимира Матіко було офіційно реабілітовано, а звинувачення проти них визнано безпідставними.
Представлені в експозиціях Закарпатського обласного краєзнавчого музею ім. Тиводара Легоцького матеріали є важливим нагадуванням про необхідність збереження історичної пам’яті та вшанування жертв тоталітарного режиму, які зазнали переслідувань і репресій. Через архівні документи, фотографії, особисті історії та свідчення музей допомагає відтворити трагічні сторінки минулого, які тривалий час замовчувалися або навмисно приховувалися радянською владою. Вони мають не лише історичне, а й суспільне значення, адже дають можливість сучасним поколінням усвідомити масштаби людських втрат і трагедій, спричинених тоталітарною системою. Нагадують нам про ціну свободи, людської гідності та права на власні переконання, а також застерігають від повторення подібних злочинів у майбутньому.
Збереження пам’яті про репресованих є важливим кроком до відновлення історичної справедливості та повернення із забуття імен невинно засуджених людей. Саме тому День пам’яті жертв політичних репресій нагадує про трагічні наслідки тоталітарного режиму, важливість збереження історичної правди та недопущення подібних злочинів у майбутньому.
