Щороку в третю неділю вересня в Україні святкують День працівників лісу. Це важлива та нелегка професія. Ліси є одним із найцінніших природніх багатств. Це джерело деревини для промисловості, а також цінних харчових продуктів, лікарської сировини та грибів, унікальне середовище для різноманітного тваринного світу. З нагоди свята згадаємо про незвичну й ризиковану професію, теж пов’язану із лісом, а вірніше, із його заготівлею. Це бокораші, або ж плотогони.
Люди здавна користувалися тими благами, які може надати ліс – полювали, збирали дари лісу, заготовляли дрова й деревину. Останнє було чи не одним із основних промислів для жителів регіону, можливістю непогано заробити. У Карпатському регіоні для того, щоб цінну деревину спустити з гір в низовину, де її продавали і перевозили далі, користувалися швидким, але небезпечним способом – сплавляли гірськими річками колоди, зібрані у плоти – бокори. Тих, хто займався сплавом лісу по річках, називали бокораші. Їх на бокорах було 3-5, інколи й більше – залежно від величини плоту і складності та довжини маршруту. У ХІХ ст. для сплаву лісу на закарпатських річках звели гідротехнічні споруди – кляузи. Сплавляти ліс починали вже з ранньої весни і до тих пір, поки річка не почне примерзати. Найсприятливішим для сплавів був весняно-літній сезон, коли вода була ще не настільки холодна, і коли річки – Чорна та Біла Тиси, Тересва, Теребля, Ріка, Латориця та верхів’я Ужа з притоками – прибували після сходження снігу або після повеней та паводків.
Від 1852 року в Австрійській імперії почав діяти загальнодержавний лісовий закон з окремим розділом «Про транспортування лісової продукції». Відтоді деревину сплавляли на підставі виданих австрійськими урядниками спеціальних «концесій» – ліцензій, що діяли три роки. У концесії зазначали способи і час сплаву, місця складання сировини, розміри плотів, маршрути транспортування, порядок використання лісосплавних споруд, обов’язки учасників, спорудження мостів та кладок. Законодавчі акти забороняли сплавляти вночі, під час повеней і паводків, а також у неділі та релігійні свята.
Сплавивши деревину, бокораші поверталися додому, переважно пішки. По дорозі заходили в корчми, щоб поїсти, і винаймали оселі, щоб переночувати. Так могли прогуляти значну частину заробітку. Траплялося, їх по дорозі оббирали і тоді заробітчани поверталися майже з порожніми кишенями.
З часом сплав лісу в Карпатах перестав бути рентабельним. Розвиток нової техніки, удосконалення транспорту, будівництво доріг та залізниць мало наслідком те, що поступово значення бокорашів і самого явища сплаву лісу зменшувалося. Із появою в гірській місцевості лісовозів сплав деревини став рідкісним явищем і повністю припинився у 1970-х роках.
У Закарпатському обласному краєзнавчому музеї ім. Т. Легоцького відвідувачі можуть ознайомитися із розділами експозицій, у яких представлено інформацію про лісорубів та бокорашів на Закарпатті наприкінці ХІХ – у першій половині ХХ ст. Це, зокрема, експозиції «Закарпаття між двома світовими війнами», «Закарпаття у період VIII – на початку ХХ століть» та «Народні музичні інструменти та одяг Закарпаття». Тут можна оглянути інструменти, якими вони користувалися, рубаючи деревину, збиваючи її в плоти й переганяючи їх річкою. Демонструються і череси – шкіряні пояси, одяг та взуття лісорубів. Представлені в експозиціях і фотографії, які зафіксували для історії важку працю бокорашів, формування плотів для подальшого сплавляння та сам процес сплаву. Крім того, у музейних фондах зберігається надзвичайно цікава картина «Сплав лісу». Ймовірно, її автором є художник Михайло Худас родом із Запоріжжя. Потрапила вона у фонди музею в 1946 р. Саме тоді митець, який на той момент працював театральним художником запорізького театру, перебував із червня 1945 по травень 1947 р. разом із трупою на гастролях в Ужгороді. Можливо, проживаючи тут, він під час поїздок по області став свідком сплаву деревини, яке ще практикувалося в той період, та увічнив на полотні. Роботу згодом було придбано для поповнення музейного фонду.
Історія, традиції й заняття нашого народу багатогранні й всеохопні. Приходьте до нашого музею, щоб дізнатись про них більше, адже це наша спадщина, наше минуле. А без минулого, як відомо, нема й майбутнього.
Василина Палинчак-Кутузова,
завідувач сектору етнографії
