Історія угорської еміграції початку XVIII століття зазвичай постає перед нами як низка великих політичних подій — повстання, дипломатичні інтриги, війни та поразки. Але за цими подіями стояли й людські долі. Серед них — зворушлива і майже забута історія почуттів між письменником та соратником Ференца ІІ Ракоці - Мікешем Келеменом та придворною дамою Крістіни Чакі - Жужікою Кевсегі. Саме цій історії була присвячена лекція, що відбулася у Закарпатському обласному краєзнавчому музеї ім. Тиводара Легоцького напередодні Міжнародного дня жінок.
Родина Кевсегі походила з Верхньої Угорщини — територій комітатів Ноград і Унг. Її представники служили при дворі впливових аристократів, зокрема Другетам, а потім родині графа Міклош Берчені. Саме з ним була пов’язана доля батька Жужіки — Пала Кьосегі, освіченого гуманіста, письменника і довіреної особи графа.
Пал Кьосегі був не лише секретарем Берчені, а й опікуном його великої бібліотеки — однієї з найбагатших у регіоні. Він залишив по собі значну літературну спадщину, зокрема поему про шлюб Берчені з графинею Крістіна Чакі.
Однак життя родини різко змінилося на початку XVIII століття. Коли спалахнуло повстання куруців, відоме як Війна Ракоці за незалежність, Пал Кьосегі помер, а його діти — Янош і Жужіка — залишилися сиротами.
Опіку над ними взяли граф Берчені та його дружина. Так діти опинилися в атмосфері аристократичного двору в Ужгородський замок. Янош став пажем, а Жужіка — фрейліною при графині Чакі. Для молодої шляхтянки це означало не лише службу, а й освіту, виховання та знайомство з культурою придворного життя.
Саме в цьому середовищі, приблизно між 1707 і 1710 роками, Жужіка познайомилася з молодим пажем князя Ракоці — Мікешем Келеменом. Мікеш походив зі збіднілої трансільванської шляхти. Його батько загинув після попереднього антигабсбурзького повстання, а сам він здобув освіту в єзуїтському колегіумі. Згодом потрапив до двору Ракоці, де поступово став одним із найближчих людей князя.
Їхня перша зустріч у замку, ймовірно, не здавалася доленосною. Але історія розпорядилася інакше.
Поразка повстання Ракоці змінила долю всіх його прибічників. У 1711 році багато з них залишили Угорщину. Частина оселилася в Польщі, а згодом разом із князем вирушила до Франції, а пізніше — до Османської імперії.
Остаточним притулком угорських вигнанців стало місто Текірдаг, яке угорці називали Родошто. Тут утворилася велика колонія емігрантів, до якої належали й родини Берчені.
У цьому далекому місті, на березі Мармурового моря, життя поступово втратило політичну динаміку й перетворилося на тиху, трохи сумну буденність вигнання.
Саме тут Мікеш Келемен написав свій найвідоміший твір — збірку листів, відому як Листи з Туреччини. Між 1717 і 1758 роками він створив 207 листів, адресованих вигаданій графині. У цих текстах він описував повсякденне життя емігрантів, їхні переживання, надії і розчарування.
Серед численних персонажів цих листів з’являється і Жужіка Кьосегі. Спочатку згадки про неї доволі стримані. Мікеш навіть жартома зазначає, що красою вона не вирізняється. Але водночас він підкреслює її доброту, порядність і розум.
З часом їхні зустрічі стають дедалі частішими. Молоді люди гуляють разом, розмовляють, проводять вечори в домі Берчені.
І поступово між ними народжується почуття……
Історія Жужіки Кьосегі — це не лише історія одного кохання. Це також історія покоління, яке втратило батьківщину, але зберегло свою культуру, пам’ять і почуття. Через листи Мікеша Келемена ми можемо побачити життя угорських вигнанців не лише як політичну драму, а як людську історію — з дружбою, смутком, і навіть тихим коханням.
Щиро дякуємо всім гостям, які відвідали лекцію та розділили з нами цю історію. Підготовка доповіді тривала близько двох місяців, і для нашої музейної команди було надзвичайно важливо поділитися результатами цього дослідження. Для нас це не просто розповідь про минуле — це ще один крок до кращого розуміння історії Ужгородського замку, людей, які тут жили, і подій, що пов’язують Закарпаття з великою європейською історією.
Михайло Лесів,
зав. відділу науково-освітньої роботи
