31 серпня відзначають День румунської мови – свято, присвячене одній із важливих складових культурної спадщини румунського народу. Мова є не лише засобом спілкування, а й носієм історичної пам’яті, традицій, світогляду та духовного досвіду поколінь.
Для Закарпаття тема румунської мови має особливе значення. Протягом століть край формувався як багатонаціональний і багатокультурний простір, де взаємодіяли різні народи, мови та культурні традиції. Румунська культура є невід’ємною частиною цієї історії, а її матеріальні й духовні прояви зберігаються, зокрема, у музейних колекціях.
День румунської мови – це нагода звернутися до цієї культурної спадщини, згадати історію румунської громади та побачити її як важливу частину багатокультурного минулого й сучасності Закарпаття. Через збереження мови, традицій і пам’яті зберігається культурне різноманіття, яке є невід’ємною цінністю європейського простору.
У експозиціях Закарпатського обласного краєзнавчого музею представлені музейні предмети, які розкривають історію та культурну самобутність румунської громади Закарпаття, її традиції, побут, господарські заняття та особливості народного вбрання. Через автентичні речі, фотографії та інші музейні свідчення можна простежити місце румунської культури у багатонаціональному історико-культурному просторі краю. Історія України та Румунії – це не лише історія сучасних державних кордонів і політичних подій. Це також спільний історико-культурний простір Карпат, у якому протягом століть взаємодіяли різні народи, культури, господарські традиції та політичні утворення.
Особливо виразно ця спільність простежується в історії Мараморошу – історичної області, територія якої сьогодні розділена між Україною та Румунією. Музейні предмети дають можливість простежити цю історію від середньовічних укріплень і соляних шляхів до промислового розвитку ХІХ століття та повсякденного життя людей.
Одним із ключів до розуміння історії краю є соляний шлях, пов’язаний із багатими покладами солі Мараморощини. Сіль була важливим економічним ресурсом, а її транспортування потребувало захисту. Саме тому вздовж Тиси виникла система укріплень, серед яких були Вишківський та Хустський замки. Вишківська фортеця контролювала перевезення солі та захищала соляні копальні Мараморошу.
Цю сторінку історії представляє модель Вишківського замку XIV ст., представлена в експозиції Закарпатського обласного краєзнавчого музею ім. Т. Легоцького. Саме Вишково в середньовіччі було одним із важливих центрів Марамороського комітату. У 1329 році воно отримало статус вільного королівського міста, а Вишківська фортеця стала королівським замком та одним із головних укріплень краю. Наприкінці XIV століття її значення поступово зменшилося, оскільки важливішою фортецею на Соляному шляху став Хустський замок.
Наступний експонат – модель Хустського замку. Його будівництво традиційно пов’язують із кінцем XI – XII століттям, а одним із головних завдань фортеці була охорона шляху до соляних копалень Солотвина. У XVI–XVII століттях Хустський замок опинився в центрі боротьби між Габсбургами та Трансільванським князівством. У 1511 році замок отримав Габор Перені – представник впливового роду, пов’язаного з історією Угочі та Мараморошу.
Історію краю доповнюють портретні зображення представників політичної еліти регіону. Серед них – Петро Перені, представник впливового роду Перені, титулований як ішпан Угочанського, Ужанського та Марамороського комітатів. Саме такі музейні портрети допомагають персоніфікувати історію: за адміністративними назвами та політичними подіями постають конкретні люди, які відігравали роль у житті регіону. Інший портрет представляє Дьордя ІІ Ракоці (1621–1660) – князя Трансільванії, пов’язаного також із Мукачівським замком. Його присутність у музейній експозиції нагадує про складну політичну історію Закарпаття XVII століття, коли край перебував на перетині інтересів Габсбурзької монархії та Трансільванського князівства.
Представлений в експозиції і герб Марамороського комітату. Тут зображено гірничу штольню, шахтарів із кирками, ялини та гірського козла, а хвилясті смуги символізують річки краю. Усі ці елементи безпосередньо пов’язані з природою та господарським життям Мараморощини. Цей експонат особливо важливий, адже гірнича справа була однією з визначальних складових економічної історії регіону. Те, що на гербі поруч із природними мотивами зображено шахтарів і гірничі виробки, символічно підкреслює значення праці людей для розвитку Мараморощини.
Саме поняття Марамороського комітату важливе для розуміння сучасних українсько-румунських історичних зв’язків. До ХХ століття Мараморош був єдиним історико-адміністративним простором. Після Першої світової війни та укладення Тріанонського договору 1920 року його територія була поділена: північна частина відійшла до Чехословаччини, а південна – до Румунії. Після Другої світової війни північна частина стала частиною Української РСР, а сьогодні перебуває у складі України. Південна частина історичного Мараморошу залишається територією Румунії.
Тому герб – це не просто геральдичний знак. Він є символом історичної території, яка сьогодні розділена сучасним державним кордоном, але зберігає спільну культурну та історичну пам’ять.
Якщо середньовічні замки розповідають про необхідність контролювати соляний шлях, то експонати ХІХ століття демонструють уже безпосередньо працю людей, пов’язану із солевидобуванням. У вітринах представлені знаряддя солекопів, серед яких – сокира лісоруба, кайло, кирка, а також інші інструменти. Їх доповнюють олійні лампи солекопів XIX століття, які використовувалися в підземних виробках.
Промислова розробка Солотвинського родовища кам’яної солі розпочалася 1778 року. У ХІХ столітті солевидобування набуло особливого масштабу: розширювалася мережа шахт, збільшувалися обсяги виробництва, а соляні копальні ставали важливим місцем зайнятості населення.
Особливу цінність не лише як музейний експонат має службова/трудова книжка Зейкань Марії, прислуги з Марамороша, яка датується 1890 р. На перший погляд, це невеликий паперовий документ. Проте саме такі предмети дозволяють перейти від історії замків, промисловості та адміністративних структур до історії конкретної людини. Документ фіксує не політичні події, а життєву ситуацію людини кінця ХІХ століття – її працю, соціальний статус та зв’язок із конкретним регіоном. У поєднанні із шахтарськими інструментами та лампами він показує різні сторони трудового життя Мараморошу. Ці експонати нагадують, що край був багатонаціональним і соціально різноманітним простором. У ХІХ – на початку ХХ століття тут жили русини/українці, румуни, угорці, німці, євреї та представники інших спільнот. За даними перепису 1910 року, у Марамороському комітаті проживали, зокрема, русини, румуни, німці та угорці.
Не менш важливою складовою історії Закарпаття є традиційна культура його населення. Якщо замки та промислові предмети розповідають про політичне й економічне життя, то народний одяг дає можливість побачити культурну своєрідність громад та їхні традиції.
У музейній експозиції представлені жіночі й чоловічі комплекси традиційного вбрання. Вишиті сорочки, головні убори, безрукавки, запаски та інші елементи одягу демонструють не лише особливості матеріальної культури, а й складну систему традиційних уявлень, естетичних уподобань та локальної ідентичності.
Особливо виразно це можна побачити в представлених жіночих комплексах із вишитими сорочками, декоративними поясами та головними уборами, а також у чоловічому вбранні з вишитою сорочкою, жилетом і капелюхом. Окремі деталі – орнаменти, способи оздоблення, поєднання тканин і кольорів – свідчать про локальну своєрідність традиційного костюма.
Поруч із автентичними речами важливу роль відіграють і музейні реконструкції та комплекси одягу. Вони дозволяють побачити не окрему сорочку чи пояс як ізольований предмет, а цілісний образ людини в традиційному середовищі. Саме через традиційний одяг, побутові речі, знаряддя праці та фотографії особливо виразно розкривається багатонаціональний характер Закарпаття.
Представлені в музейній експозиції предмети дозволяють пройти своєрідним історичним маршрутом – від середньовічних фортець до промислових шахт, від портретів правителів до трудової книжки звичайної людини. Саме в цьому полягає особлива сила музейного предмета. Один експонат може бути маленькою річчю, але водночас – великим фрагментом історії.
Історія України та Румунії в Карпатському регіоні – це історія не лише держав і кордонів. Це історія Мараморошу, Тиси, соляних шляхів, міст і сіл, замків, шахт, ремесел, родин та людських доль. Сьогодні кордон розділяє Україну і Румунію, але музейні колекції допомагають побачити те, що існувало задовго до сучасного політичного поділу, – спільний історичний простір, у якому формувалися культури та традиції народів Карпат.
Василина Палинчак-Кутузова,
завідувач сектору етнографії
