Тварини, яких ми втратили

  1 вересня – День пам’яті видів, винищених людиною. Цього дня 1914 року в зоопарку міста Цинциннаті (США) помер останній мандрівний голуб. В минулому цей вид голубів був найчисленнішим на Землі й налічував від 3 до 5 мільярдів особин. Вони могли утворювати зграї шириною 1,5 км і 500 км завдовжки. Це відстань приблизно як від Ужгорода до Братислави. Саме через людську діяльність (його ловили заради м’яса) та знищення природних екосистем вид повністю зник.

Сьогодні ж пропонуємо вам дізнатися про тварин, які в минулому зустрічалися на Закарпатті. Найбільш відомими викопними тваринами є шерстисті мамонти. Вони, як і слони, походять з Африки. Близько 3 мільйонів років тому мігрували й розселилися на просторах Європи, Азії та Північної Америки. Траплялися вони й у нас, про що свідчать палеонтологічні знахідки. Зокрема в Археологічному музеї УжНУ можна побачити зуб вагою понад чотири кілограми, знайдений у присілку Руське села Ракошино Мукачівського району. У фондах Закарпатського обласного краєзнавчого музею зберігаються фрагменти бивнів та зуб, які були знайдені в сірчаному кар’єрі в околиці с. Розділ (імовірно Старий Розділ Львівської області) в 1964 р. Вчені ще й дотепер дискутують над причинами вимирання велетенських тварин. Більшість схиляється до думки, що до цього призвели зміни клімату, а також люди, які полювали на них.

Не витримав конкуренції з людиною й печерний ведмідь. Їхні кістки разом із кам’яними знаряддями праці первісних людей знайшли в печері Молочний Камінь Тячівського району. Печерні ведмеді були більшими за сучасних бурих ведмедів. Попри їхні розміри, вони були досить спокійними й повільними, харчувалися рослинною їжею. В експозиції «Природа Закарпаття» можна побачити деякі кістки та зуби цього виду, знайдені в печері «Перлина» Тячівського району.

У 1951 році музей закупив від Юлії Розсипалової череп та фрагменти рогів великорогого оленя. В інвентарній картці вказано, що знайдені в 1930 році в селі Бадалово Берегівського району. Однак на одному предметі збережена етикетка з написом про те, що знахідка належала Юлії Розсипаловій. У червні 1932 році її виявили в річці Тиса в селі Бадалово, а в 1934 році її передав до Земського музею Антонін Маковічка. Імовірно цей фрагмент потрапив до музею разом з іншими експонатами Земського музею, який знаходився в будівлі жупанату (зараз Закарпатський обласний художній музей ім. Й. Бокшая). Щодо року знахідки, то або помилилися при оформленні записів, або якусь частину кісток знайшли в 1930 році, а іншу – в 1932 році. Характерними для цих тварин були великі роги розмахом до 3 метрів, які ускладнювали втечу самців через ліси від мисливців. У Карпатському басейні гігантські олені, як і печерні ведмеді, вимерли близько 30000 років тому.

Колись українськими степами бігали дикі коні тарпани. Через те, що вони могли завдати шкоди сільському господарству, їх цілеспрямовано відловлювали й відстрілювали. У 1918 році помер останній представник цього виду в Україні. Про те, що дикі коні жили й на Закарпатті, свідчать кістки та зуби, знайдені в 1974 році старшим науковим співробітником музею Наталією Кулагіною на лівому березі річки Уж в Ужгороді.

Люди причетні й до зникнення з території Закарпаття красивої великої пташки дрохви євразійської. Колись вона часто зустрічалася в нашому краї, Вона фігурує і у святковому меню під час весілля Ілони Зріні та Імре Текелі. Під час святкувань з’їли двадцять дрохв. Полювання призвело до того, що птах став дуже рідкісним і зараз є в Червоній книзі України. У своїй праці про птахів Підкарпатської Русі (1931) відомий орнітолог Олександр Грабар пише, що дрохви вже зрідка заходять до нас. Останнього застрелили в околицях смт Батьово в 1930 році. В одному зі своїх оповідань краєзнавець Петро Сова розповідає про полювання на диких птахів у 1936 році в околицях Косинських горбів (Берегівський р-н) на кордоні з Угорщиною. Під час цього полювання було застрелено велику пташку. Коли мисливці підійшли впритул до жертви, то дуже пожалкували. Підстреленим птахом виявився самець рідкісної дрохви. Як зазначив автор, з того часу вони на Закарпатті більше не з’являлися. В експозиції «Природа Закарпаття» є опудало дрохви євразійської. Згідно з записами інвентарних книг відомо, що в музейній колекції були два екземпляри дрохви. Один закуплений від Олександра Грабаря, а інший потрапив із Земського музею. Предмети мали інвентарні номери, але в акті про списання експоната чомусь не вказаний номер, а на підставці, на якій знаходиться зараз опудало є обидва номери, тож з’ясувати чи птах з колекції Олександра Грабаря чи з Земського музею зараз складно. Але залишається той факт, що зараз дрохви, які колись гуляли Закарпатською низовиною, можна побачити тільки в музеї.

Руслана Джахман,

завідувач сектору природи

У Закарпатському обласному краєзнавчому музеї ім. Т. Легоцького представили виставку шкільних світлин столітньої давнини

Школа в житті людини – це не лише місце здобуття знань, а й простір спілкування, виховання, формування особистості та пізнання світу. Особливості шкільного життя Закарпаття першої половини ХХ століття сьогодні можемо побачити завдяки старим фотографіям, які зберегли образи учнів і вчителів, шкільні колективи, моменти навчання, відпочинку та святкових подій. Сьогоднішня виставка, приурочена до 1 вересня – Дня знань, дозволяє зазирнути за завісу часу і ознайомитися з тими моментами.

Захід розпочали хвилиною мовчання, вшановуючи пам'ять тих, хто віддав своє життя за нас, хто вже не зможе відвести дітей до школи і не переступить більше шкільний поріг.

Директор музею Ольга Шумовська, звертаючись до присутніх, зазначила, що музей також можна назвати своєрідною школою, адже саме тут відвідувачі мають можливість дізнаватися нове, розширювати кругозір, поглиблювати знання про історію та культуру рідного краю. За її словами, представлена виставка має особливий, дещо ностальгійний характер, адже шкільні світлини неодмінно викликають особисті спогади – про дитинство, шкільних друзів та вчителів, веселі й часом сумні моменти шкільних років. І в той же час представлені фотографії – це ще одна можливість відкрити для себе чергову сторінку нашого минулого.

Завідувач сектору етнографії Василина Палинчак-Кутузова, яка є автором виставком, ознайомила присутніх із еспонатами, які представлені на виставці. Всього демонструється 21 світлина, які даються змогу зазирнути у шкільне життя Закарпаття перших десятиліть ХХ століття. Фотографії показують учнівські та вчительські колективи, навчальні заняття, особливості шкільного побуту, а також урочистості, свята й тематичні вечори, присвячені визначним подіям.

Особливий інтерес становлять світлини сільських шкіл. Вони розповідають не лише про навчання дітей, а й про повсякденне життя громади. На фотографіях можна побачити одяг школярів, їхню поведінку, взаємодію з учителями та однолітками, а також деталі тогочасного середовища. Окремі знімки дають можливість побачити дітей із книгою – промовистий образ прагнення до знань, що став символом представленої виставки.

Під час відкриття виставки своїми міркуваннями та спогадами про розвиток шкільництва на Закарпатті поділилися наукові співробітники музею.

Старший науковий співробітник відділу новітньої історії, «Меморіального музею-кімнати ім. А. Волошина» Василь Міщанин, аналізуючи представлені світлини, звернув увагу на прагнення місцевого населення здобувати освіту та значення школи в житті тогочасної громади. Особливий інтерес, за його словами, становлять фотографії, на яких зафіксовано дітей безпосередньо під час навчального процесу – зокрема на уроках фізкультури, трудового навчання та інших заняттях. Такі світлини дають змогу побачити не лише учнів, а й особливості організації навчання та шкільного повсякдення.

Старший науковий співробітник відділу новітньої історії, «Меморіального музею-кімнати ім. А. Волошина» Ігор Шніцер розповів про особливості становлення та розвитку шкільної системи краю у першій половині ХХ століття, зосередивши увагу на 1920–1930-х роках. Він зазначив, що саме в цей період активно розширювалася мережа народних шкіл, які відкривалися не лише в селах, а й у невеликих присілках. Це сприяло залученню до навчання значної частини дитячого населення краю та поступовому охопленню освітою майже всієї території сучасного Закарпаття.

Старший науковий співробітник відділу історії та краєзнавства Юрій Данилець доповнив розповідь власними родинними спогадами про шкільництво на Закарпатті першої половини ХХ століття. Він також розповів про будівлі, які свого часу використовувалися для освітніх потреб, звернувши увагу на матеріальні умови, в яких відбувалося навчання дітей. Поєднання історичних світлин із родинною пам’яттю та розповідями дослідників дозволило поглянути на історію школи не лише як на частину освітньої політики, а й як на невід’ємну складову повсякденного життя закарпатських громад.

Фотографія є особливим історичним джерелом, адже зберігає те, що складно передати лише документами чи статистичними даними. За кожною світлиною – конкретні люди, їхні родини, учителі, шкільні колективи та громади. Разом вони створюють живу картину історії освіти й дитинства на Закарпатті.

Запрошуємо відвідувачів поглянути на школу минулого очима фотографії, побачити дітей і педагогів, які жили та навчалися майже століття тому, і здійснити своєрідну подорож у минуле – «у світ знань».

Василина Палинчак-Кутузова,

завідувач сектору етнографії