Образотворче мистецтво є особливою формою творчого самовираження, що відображає внутрішній світ людини, її почуття, переживання та світосприйняття. Через кольори, лінії й форми художники передають красу навколишнього світу, осмислюють людське буття та відкривають глядачеві власне бачення дійсності. Живопис, графіка і скульптура становлять невід’ємну частину національної культури, зберігають історичну пам’ять і засвідчують духовний потенціал народу.
Щороку в другу неділю жовтня в Україні відзначають День художника. З цієї нагоди пропонуємо ознайомитися з маловідомою сторінкою творчої спадщини Федора Потушняка – видатного закарпатського етнографа, археолога та дослідника, матеріали якого зберігаються у фондах Закарпатського обласного краєзнавчого музею ім. Т. Легоцького.
Серед наукових зацікавлень Потушняка було й образотворче мистецтво. У машинописному нарисі «Художники Закарпатської України» він розглянув творчість Й. Бокшая, Ф. Манайла, А. Ерделі, А. Коцки, А. Добоша та інших представників мистецького середовища краю. Вчений прагнув не лише охарактеризувати окремих митців, а й осмислити особливості закарпатської художньої школи, її самобутність та зв’язок із життям народу.
У центрі міркувань Потушняка – переконання, що справжнє мистецтво не обмежується відтворенням зовнішнього вигляду предметів і явищ. Його завдання полягає у розкритті внутрішньої сутності зображуваного, передаванні духовного досвіду людини та народу. Дослідник вважав, що національна своєрідність художника виявляється не лише у виборі сюжетів чи зображенні рідних краєвидів, а й у глибокому відчутті природи, людських взаємин і повсякденного життя. Саме через це мистецтво набуває особливого змісту й стає вираженням духовного світу спільноти.
Особливу увагу автор приділив Йосипу Бокшаю, розглядаючи його творчість у контексті пошуку гармонії між людиною, природою та навколишнім світом. У художніх образах Бокшая Потушняк убачав відображення краси рідного краю, його природного розмаїття та особливостей місцевого життя. Звернення до знайомого й близького середовища давало митцеві змогу створювати твори, в яких місцеві мотиви набували ширшого людського й культурного значення.
Важливе місце в нарисі посідає Адальберт Ерделі – художник, чия творчість вирізнялася оригінальністю та постійним пошуком нових засобів вираження. Потушняк звернув увагу на його знайомство з європейськими мистецькими течіями й здатність творчо переосмислювати їх, виробляючи власну художню мову. Водночас вчений наголошував на значенні педагогічної діяльності Ерделі, який впливав на формування молодих митців і заохочував їх до самостійних творчих пошуків. У цьому контексті постать художника постає не лише як приклад індивідуальної майстерності, а й як важлива складова становлення мистецького середовища Закарпаття.
Окремі спостереження Потушняка стосуються Андрія Коцки. Автор пов’язував формування його світобачення з перебуванням у гірському середовищі, знайомством із життям гуцулів, красою Карпат і полонин. У творчості художника дослідник відзначав особливу чутливість до кольору, ліризм і здатність передавати емоційну виразність образів. Простота та ніжність, які він убачав у роботах Коцки, були для нього не просто індивідуальними рисами художньої манери, а способом осмислення життя й навколишнього світу.
Розглядаючи творчість закарпатських митців, Федір Потушняк прагнув зрозуміти, що саме надає їхньому мистецтву самобутності. Він звертав увагу на поєднання індивідуального художнього бачення з досвідом народу, на органічний зв’язок творчості з природою та культурним середовищем краю. У його трактуванні закарпатська художня школа постає як цілісне мистецьке явище, водночас сформоване завдяки неповторності кожного з її представників.
Цінність нарису полягає в тому, що Потушняк був сучасником художників, про яких писав. Це давало йому змогу спостерігати за мистецьким життям Закарпаття в період становлення художньої школи, осмислювати творчі пошуки митців і фіксувати їхнє сприйняття в тогочасному інтелектуальному середовищі. Його текст є не лише роздумом про природу мистецтва, а й свідченням того, як сучасник оцінював творчість провідних художників краю та визначав їхнє місце в культурному житті.
Збережений у музейних фондах машинописний нарис дає змогу по-новому поглянути на історію закарпатського образотворчого мистецтва, доповнюючи відомості про його представників свідченням людини, яка осмислювала цей процес у час його розгортання. Такі матеріали набувають особливого значення напередодні 2027 року, проголошеного Роком закарпатської школи живопису. Вони нагадують, що збереження мистецької спадщини передбачає не лише вивчення картин і біографій художників, а й уважне дослідження документів, які відтворюють історію формування та осмислення художніх традицій Закарпаття.
Василина Палинчак-Кутузова,
завідувач сектору етнографії
