Друга світова війна стала найбільш кривавою і жорстокою в історії людства. День пам’яті та примирення та День перемоги над нацизмом символізує не тріумф переможців над переможеними, а має бути нагадуванням про страшну катастрофу і застереженням, що не можна розв’язувати складні міжнародні проблеми збройним шляхом, ультиматумами, агресією, анексією. Найважливішим підсумком війни має бути не культ перемоги, а вміння цінувати мир, категорично і безкомпромісно захищати його всіма розумними засобами. В ці дні акцентуємо увагу на загальноцивілізаційних цінностях, неперевершеній вартості людського життя, а не лише на геополітиці та військовій стратегії й тактиці.
Багато жителів Закарпаття, після приєднання його знову до Угорщини, тікали до окупованої Червоною армією Галичини і опинилися в Сибіру. Прикордонні війська НКВС масово арештовували нелегалів. Іноді це були цілі сім’ї. В інших випадках молоді хлопці віком до 30 років. Усі вони у пошуках кращого життя тікали із Закарпаття. Угорська влада після знищення Карпатської України ліквідувала більшість тих, хто пішов у підпілля. Наступні місяці починаються репресії проти культурних організацій українців краю. Багато хто втратив роботу. А уже в1940-му місцева адміністрація провела мобілізацію в угорську армію.
В такій ситуації втеча до радянської Галичини не здавалася поганою ідеєю. Роками Москва проводила пропагандистську кампанію, тому Україна могла виглядати райською країною, де є безкоштовна освіта, багато роботи і соціальна захищеність. З осені 1939-го по червень 1941-го кордон перейшли від 5 до 8 тисяч громадян вже неіснуючої Чехословаччини.
Однією з жертв сталінського режиму стала молода дівчина з села Лохово Мукачівського району Урбаник (Качур) Олена Павлівна. Сповідь цієї жінки дуже трагічна. Народилася в сільській багатодітній сім’ї. Закінчила горожанську школу, вивчилася на медсестру. Працювала у Скотарському притулку для важкохворих дітей-сиріт. Роботи вона не цуралася. Після приєднання Закарпаття до Угорщини її звільнили з роботи.
Старший брат Юрій до 1938-го року працював у театрі в Ужгороді. Угорська влада закрила театр і він також залишився без роботи. Він насмілився на втечу. Олена вирішила піти за ним. Зібралися разом із подругою Марійкою Шніцер. На саму Паску одяглися по святковому, взяли на дорогу харчі і подалися до перевалів. На кордоні їх зустріли вартові і офіцер порадив повернутися додому. Але дівчата не послухалися. Вони не знали, що їх чекають табори.
Усі страхіття почалися в Сколе. Багато земляків напівроздягнених, виміняли одяг на шмат хліба, не мали навіть води. Спали на голих дошках. Були в таборі люди різного віку: сім’ї з дітьми, молоді хлопці та дівчата, жінки з немовлятами. Вони сподівалися, що це помилка і все скоро проясниться. Але чуда не сталося.
Далі була т’юрьма в Стрию. Там водили на допити, фотографування і зняття відбитків пальців. Вночі виводили з камер людей і на вокзалі вантажили у вагони. Вже у вагоні Олена дізналася, що везуть всіх у Сибір. На одній із станцій зачитали її прізвище: «За нелегальний перехід кордону – три роки виправно-трудових таборів». Коли їх привезли, то почали розподіляти по різним роботам. Так, як Олена була медсестрою, її прийняли на роботу в лікарню для хворих і немічних в’язнів. Хоча стаття її була «побутовою», але поселили її між політичними, де сиділи жінки «ворогів народу».
Коли почалася війна всіх іноземців, а вважалася Олена тоді чехословацькою підданою, погнали етапом. Скільки днів та ночей вона йшла, сама не пам’ятала. До кінцевого пункту Яя, вона дійшла з обмороженими, розпухлими ногами. У таборі були одні жінки.
Була там дуже величезна швейна фабрика, на якій шили військовий одяг. Жінки там працювали по 12-14 год. Пальці примерзали до залізних деталей. В Сибіру почала отримувати листи від брата. Він зміг вступити у Чехословацький корпус Людвіга Свободи. Клопотав за неї у високих інстанціях. Але відповіді не було.
У таборі познайомилася зі своїм чоловіком Ріхардом Францовичем Урбаником, чехом з Моравської Острави, чудовим музикою. Він потрапив у розряд «ворогів народу» і відсидів ні за що 15 років. Після його смерті Олена з двома маленькими дітьми повернулася на Закарпаття і клопотала про його реабілітацію. Справедливість відновилася тільки через декілька десятиліть.
Під кінець свого життя Олена подарувала Закарпатському обласному краєзнавчому музею скрипку свого чоловіка, яку привезла із собою і зберігала, як сімейну реліквію. Ця скрипка є в експозиції «Закарпаття у роки Другої світової війни». Вона допомогла їй вижити у важкі часи. Олена навчилася грати на ній і працювала музвихователем у дитячому садку.
У бібліотеці Закарпатського обласного краєзнавчого музею ім. Т. Легоцького Наталією Сачавською створена виставка-пам'ять «Забуттю не підлягає».
Зав. відділу Карпатської України
Марич М. Д.
Провідний співробітник відділу
історії Карпатської України
Орос І. І.
Марич М. Д.
Провідний співробітник відділу
історії Карпатської України
Орос І. І.