«День пам’яті та примирення. Правда життя Урбаник Олени»

     Друга світова війна стала найбільш кривавою і жорстокою в історії людства. День пам’яті та примирення та День перемоги над нацизмом символізує не тріумф переможців над переможеними, а має бути нагадуванням про страшну катастрофу і застереженням, що не можна розв’язувати складні міжнародні проблеми збройним шляхом, ультиматумами, агресією, анексією. Найважливішим підсумком війни має бути не культ перемоги, а вміння цінувати мир, категорично і безкомпромісно захищати його всіма розумними засобами. В ці дні акцентуємо увагу на загальноцивілізаційних цінностях, неперевершеній вартості людського життя, а не лише на геополітиці та військовій стратегії й тактиці. 
 


    Багато жителів Закарпаття, після приєднання його знову до Угорщини, тікали до окупованої Червоною армією Галичини і опинилися в Сибіру. Прикордонні війська НКВС масово арештовували нелегалів. Іноді це були цілі сім’ї. В інших випадках молоді хлопці віком до 30 років. Усі вони у пошуках кращого життя тікали із Закарпаття. Угорська влада після знищення Карпатської України ліквідувала більшість тих, хто пішов у підпілля. Наступні місяці починаються репресії проти культурних організацій українців краю. Багато хто втратив роботу. А уже в1940-му місцева адміністрація провела мобілізацію в угорську армію. 
 

     В такій ситуації втеча до радянської Галичини не здавалася поганою ідеєю. Роками Москва проводила пропагандистську кампанію, тому Україна могла виглядати райською країною, де є безкоштовна освіта, багато роботи і соціальна захищеність. З осені 1939-го по червень 1941-го кордон перейшли від 5 до 8 тисяч громадян вже неіснуючої Чехословаччини.

     Однією з жертв сталінського режиму стала молода дівчина з села Лохово Мукачівського району Урбаник (Качур) Олена Павлівна. Сповідь цієї жінки дуже трагічна. Народилася в сільській багатодітній сім’ї. Закінчила горожанську школу, вивчилася на медсестру. Працювала у Скотарському притулку для важкохворих дітей-сиріт. Роботи вона не цуралася. Після приєднання Закарпаття до Угорщини її звільнили з роботи. 
 

     Старший брат Юрій до 1938-го року працював у театрі в Ужгороді. Угорська влада закрила театр і він також залишився без роботи. Він насмілився на втечу. Олена вирішила піти за ним. Зібралися разом із подругою Марійкою Шніцер. На саму Паску одяглися по святковому, взяли на дорогу харчі і подалися до перевалів. На кордоні їх зустріли вартові і офіцер порадив повернутися додому. Але дівчата не послухалися. Вони не знали, що їх чекають табори.

    Усі страхіття почалися в Сколе. Багато земляків напівроздягнених, виміняли одяг на шмат хліба, не мали навіть води. Спали на голих дошках. Були в таборі люди різного віку: сім’ї з дітьми, молоді хлопці та дівчата, жінки з немовлятами. Вони сподівалися, що це помилка і все скоро проясниться. Але чуда не сталося. 
 


     Далі була т’юрьма в Стрию. Там водили на допити, фотографування і зняття відбитків пальців. Вночі виводили з камер людей і на вокзалі вантажили у вагони. Вже у вагоні Олена дізналася, що везуть всіх у Сибір. На одній із станцій зачитали її прізвище: «За нелегальний перехід кордону – три роки виправно-трудових таборів». Коли їх привезли, то почали розподіляти по різним роботам. Так, як Олена була медсестрою, її прийняли на роботу в лікарню для хворих і немічних в’язнів. Хоча стаття її була «побутовою», але поселили її між політичними, де сиділи жінки «ворогів народу».

     Коли почалася війна всіх іноземців, а вважалася Олена тоді чехословацькою підданою, погнали етапом. Скільки днів та ночей вона йшла, сама не пам’ятала. До кінцевого пункту Яя, вона дійшла з обмороженими, розпухлими ногами. У таборі були одні жінки.

    Була там дуже величезна швейна фабрика, на якій шили військовий одяг. Жінки там працювали по 12-14 год. Пальці примерзали до залізних деталей. В Сибіру почала отримувати листи від брата. Він зміг вступити у Чехословацький корпус Людвіга Свободи. Клопотав за неї у високих інстанціях. Але відповіді не було. 
 

     У таборі познайомилася зі своїм чоловіком Ріхардом Францовичем Урбаником, чехом з Моравської Острави, чудовим музикою. Він потрапив у розряд «ворогів народу» і відсидів ні за що 15 років. Після його смерті Олена з двома маленькими дітьми повернулася на Закарпаття і клопотала про його реабілітацію. Справедливість відновилася тільки через декілька десятиліть.

     Під кінець свого життя Олена подарувала Закарпатському обласному краєзнавчому музею скрипку свого чоловіка, яку привезла із собою і зберігала, як сімейну реліквію. Ця скрипка є в експозиції «Закарпаття у роки Другої світової війни». Вона допомогла їй вижити у важкі часи. Олена навчилася грати на ній і працювала музвихователем у дитячому садку.

     У бібліотеці Закарпатського обласного краєзнавчого музею ім. Т. Легоцького Наталією Сачавською створена виставка-пам'ять «Забуттю не підлягає».



Зав. відділу Карпатської України
Марич М. Д.
Провідний співробітник відділу
історії Карпатської України
Орос І. І.