Перший підручник Волошина: місце і значення його шкільної граматики в педагогіці нашого краю

 Августин Волошин (17.03.1874 – 19.07.1945) визначний український педагог, громадсько-політичний, культурно-національний діяч, священник, прем'єр-міністр і президент Карпатської України. Відомий дослідник цієї видатної постаті в історії Закарпаття Микола Вегеш пише, що А. Волошин є автором понад 42 підручників та книг. За його підручниками у 1920 – 1930-их роках навчалися чи не в кожній школі нашого краю. Вклад Августина Волошина в розвиток освіти Закарпаття важко переоцінити. У книзі Володимира Бірчака, присвяченій 50-річчю А. Волошина та 25-річчю його науково-видавничій діяльності, наведено слова Волошина: «Учитель виховує молодь не так своїм словом – як своїми справами, усім своїм життям та поступками».

Перший шкільний підручник для народних шкіл «Методична граматика карпато-руського язика для народних школ» (1899) він видав у 25 річному віці. Протягом 20 років підручник кілька разів перевидавався (1901, 1919, 1923, 1928, 1930). У фондах Закарпатського ОКМ ім. Т. Легоцького зберігається перше видання граматики 1899 р., яке було передане до музею сином племінниці Августина Волошина Ольги Дутки Августином Туркеняком, а у експозиції «Меморіальний музей-кімната Августина Волошина» виставлена «Методическая грамматика карпато-руського языка для народных школ» ІІІ видання 1919 р. На прикладі цієї шкільної граматики рідної мови видно еволюцію мовних поглядів самого Волошина, який поступово від «карпаторусского», «угро-русского язика» перейшов до рідної руської (української) мови. Чудову проаналізував еволюцію поглядів Волошина Олекса Мишанич у статті «Життя та творчість Августина Волошина».

Цей шлях був довгим і важким і проходив у постійній боротьбі з ворогами народної мови. На українську мову Волошин перейшов тільки у 1930-х роках, коли нове покоління інтелігенції усвідомило, що «малоруська», «руська» і «українська» мова – це мова одного народу на всій території його розселення. На перших порах він активно виступав на захист кирилиці, коли у 1914 – 1915 роках угорські правлячі кола мали намір замінити її латиницею. Він вважав, що нав’язувати російську мову в нашому краї є неправильним та антиісторичним явищем, адже на території сучасного Закарпаття уже у писемних пам’ятках ХVІ століття використовували живу народну мову. Така позиція Волошина була не безпідставна, адже в певних кругах навіть у другій половині 1930-х років російські емігранти робили спроби відкрити школи викладання російською мовою. Депутат чехословацького парламенту С. Фенцик піднімав це питання на державному рівні. Але прем’єр-міністр чехословацького уряду М. Годжа відмовив у клопотанні, наголосивши на тому що, згідно статуту на Підкарпатській Русі не можна відкривати російські школи, а тільки руські (українські). Про це йдеться у статті «Ким клопочеться Фенцик», що вміщена у суспільно-політичному тижневику Республіканської хліборобської (аграрної) партії на Підкарпатській Русі від 26 травня 1936 року.

Августин Волошин відіграв провідну роль у впровадженні української мови в нашому краї, найвище ставив вивчення у школі рідної мови і літератури і докладав до цього багато зусиль. Він разом з однодумцями пройшов складний і суперечливий шлях національного самоусвідомлення, став національним лідером, привів свій народ до утворення Української держави – Карпатська Україна.

Михайло Джахман,

завідувач відділу новітньої історії

та Меморільного музею-кімнати А. Волошина

ДО 195-ЛІТТЯ ТИВОДАРА ЛЕГОЦЬКОГО

  5 жовтня 2025 року відзначаємо 195 років від дня народження Тиводара Легоцького (5 жовтня 1830 — 25 листопада 1915), ім'я якого присвоєно нашому музею у 2015 році.

За життя він підготував 11 монографій, близько 300 статей з історії, археології, етнографії, краєзнавства, а також переказів народних українських пісень на угорську мову. Легоцький був членом багатьох угорських наукових товариств, зокрема Національного археологічного та антропологічного товариства, Геральдичного та генеалогічного товариства, Угорського етнографічного товариства та почесним членом Тісофюредського археологічного товариства. Будучи соратником знаного угорського вченого Ондраша Йоші, допомагав йому у створенні музею у Ніредьгазі.

Тиводар Легоцький вніс величезний внесок не тільки у розвиток археології Закарпаття, вивчення його історії та культури, але і є одним із засновників музейної справи Закарпаття.

Життю і творчостіі видатного вченого у Закарпатському обласному краєзнавчому музеї відведено спеціальний експозиційний простір, де висвітлено ті основні напрямки його діяльності, в яких він найкраще проявив свої здібності: археологія, історія, етнографія. Особливий інтерес ученого викликала археологія. З 1860-х років Тиводар Легоцький проводив археологічні розкопки, які заклали основу історіографії нашого краю. Він виконав найважливіше завдання археолога: збирав і зберігав знахідки, елементи людської та матеріальної культури для нащадків. Недарма окрема зала, наповнена артефактами, зібраними вченим при археологічних розкопках у краї та за кордоном, присвячена діяльності Легоцького саме як археолога. Документи, рукописи, малюнки, старожитності, печатки, прикраси у 2-ій залі розповідають про його активну діяльність як історика, етнографа, краєзнавця.

За останні 5 років експозиція доповнена новими знахідками з колекції вченого. Маючи копію портрету Легоцького у старшому віці, музейники отримали у дарунок ще одну – зображення вченого у 25-річному віці, оригінал портрету художника Йожефа Мезеї зберігається в одному з музеїв Румунії. Знайдена керамічна баклага, датована 1890 роком, на звороті якої виявилося кольорове зображення родинного герба Легоцьких, дала змогу відтворити родинне дерево Легоцьких у відповідних геральдичних барвах. Дослідження вченого про цехове ремесло у нашому краї ми доповнили ще 2 оригінальними цеховими скринями тімарів з 1810 р. та 1848 р. Символічна догматична пляшка з ХІХ ст. зі стражданнями Христа, знайдена у 1915 р. його онуком, „Маскарон” у техніці золочення та сріблення, що був до 1904 р. окрасою мукачівської римо-католицької церкви, лійка керамічна кольорова 1820 р., для вина, чудовий витвір місцевих гончарів, рукопис Легоцького про церкву с. Береги, перекладений на українську мову, також були додані до експозиції. Згадаймо ще про великий барельєф із символами подій 1848 року, який професійно відновили до експозиційного вигляду музейні реставратори і який прикрашав головний вхід до колишнього будинку вченого у Мукачеві. Остання знахідка, придбана музеєм у 2024 році, - чавунна табличка з написом угорською мовою „Тиводар Легоцький – адвокат”, яка, ймовірно, після 1861 року, коли він склав адвокатський іспит, висіла при вході до його робочого кабінету в Мукачеві.

У ці дні в згаданих експозиційних залах поряд з екпонатами, на відокремленому стенді, можна роздивитися видання, які для огляду відібрала завідувач наукової бібліотеки музею Наталія Сачавська. Серед книг є декілька з власним підписом Тиводара Легоцького, а це і „Археологічні вісники” за 1889, 1892, 1900 роки за редакцією відомого угорського вченого, археолога Йожефа Гампела, який друкував дослідження свого друга, і „Коротка історія Мукачівського замку для відвідувачів”, надрукована у 1902 р. у Мукачеві, і „Історія греко-католицьких парохій Березького комітату”, яка побачила світ у 1904 р. у мукачівській друкарні Грюнштейна, і „Нова монографія міста Мукачева”, видрукована у 1907 р. у тій ж друкарні, і невеличка „Монографія Березького комітату”, видана після смерті вченого у 1918 р. видавництвом Кляйна і Нодя у Берегові. Остання присвячена природничим та історичним пам’яткам Березького комітату. У ній зібрані дуже цікаві маловідомі факти з історії тих чи інших сіл, пам’яток, а також легенди і перекази місцевого населення. В 1995 р. цю книгу переклали українською, вона вийшла друком у видавництві «Гражда» під назвою «Історичні колоски», упорядником якої був Йосип Кобаль. Представлено тут і брошуру Йосипа та Олени Кобаль, видану у 2015 році про першу експозицію „Тиводар Легоцький”. Виставлені і 2 книги, результат опрацювання рукописного щоденника вченого у 4-х частинах про події Першої світової війни, за назвою „Наша війна”. Це видання – вартісна наукова праця Закарпатського угорського університету імені Ференца Ракоці ІІ, подарована музею у 2024 році.

Попри столітню давнину на спадщину Тиводара Легоцького покликаються історики, археологи, краєзнавці, етнографи, які продовжують вивчати і досліджувати його величезний науковий доробок.

Валерія Русин,

завідувач відділу історії та краєзнавства.

Наталія Сачавська,

завідувач бібліотеки

Пухнасті мешканці замкового парку

 

Парк Ужгородського замку – це не лише історичне місце, а й справжній оазис природи в центрі міста. Замок, дерева та кущі створюють зручне середовище для життя багатьох видів тварин. До Всесвітнього Дня тварин, який відзначають 4 жовтня, пропонуємо вам дізнатися більше фактів про життя його мешканців – білочок. Відвідувачі музею люблять спостерігати за їхніми пустощами, а пухнастики займаються своїми справами й не помічають людської присутності. А якщо й побачать людей, то не тікають, тому що звикли до туристичних груп в Ужгородському замку.

Тваринки дуже спритні й швидко пересуваються по землі чи між гілками дерев. Легко бігають по замкових мурах. Саме здатність вивертатися чи вертітися дала їм ще одну назву – вивірка. Так само несподівано й ефектно вони з’являються перед туристами. Тоді вже вся увага перемикається на них. Найчастіше гостей Ужгородського замку дивує темно-коричневе, майже чорне забарвлення звірятка. Дехто вважає, що в замковому парку поселилася північноамериканська білка сіра.

Насправді в Україні є дві кольорові форми вивірок – чорна й червона, які набувають різних відтінків залежно від умов проживання. На Закарпатті переважно зустрічаються темні білочки з білим животиком. Це вивірка карпатська – підвид вивірки звичайної. Такі живуть і в замковому парку. Руді білочки теж деколи трапляються, але значно рідше.

         Наші білочки належать до роду Sciurus. Його назва складається з двох грецьких слів «scia» (тінь) та «oura» (хвіст) і означає ховатися в тіні хвоста. Хвіст у них справді шикарний. Якщо холодно, то ним можна накритися, наче ковдрою, й зігрітися. Він допомагає їй також при стрибках з дерева на дерево. Вивірки дбають про вигляд хвоста і всього хутра. Воно в них завжди доглянуте й розпушене. Самець приділяє більше часу на свою гігієну, ніж самка. А що йому залишається робити: дітьми займається мама, тож інших клопотів у нього не має. При плаванні важливо, щоб хвіст не намокнув, тому тваринка тримає його над водою. Але білочки плавають лише при серйозній необхідності (у пошуках їжі чи під час міграцій).

В парку їжі достатньо, вивірки почувають себе тут господинями, знають всі входи й виходи, тож у плавання поки що не збираються. Та й справ зараз у них багато: треба робити заготовки на зиму. Ввесь день вони активно збирають горішки й закопують їх в землю. Вони не впадають у сплячку, тому такі схованки допоможуть вижити в холодну пору.

Вночі білочки мають відпочивати, але хто знає, чим займаються пухнасті мешканки. Можливо вони зустрічаються з Білою Дівою й розповідають їй про те, чим жив замок протягом дня, хто його відвідав та інші новини. А що уявляєте ви, коли спостерігаєте за цією милотою?

   

Руслана Джахман

Завідувач сектору природи

Закарпатський ОКМ ім. Т. Легоцького долучився до інноваційного культурного проєкту!

 В Україні офіційно запущено мобільний додаток «КультPro» – платформу, де зібрані всі зареєстровані культурні події країни. Завдяки додатку можна легко знаходити заходи у всіх містах чи шукати за категоріями, ділитися враженнями, залишати оцінки та відгуки.

Це – проєкт Міжнародного фонду Івана Франка за підтримки Українського культурного фонду, куратором заходу-презентації виступив директор Фонду Ігор Курус.

Для нашого музею важливо бути у тренді сучасних цифрових рішень, адже «КультPro» робить культуру доступнішою. Ми пишаємося тим, що Закарпатський ОКМ ім. Т. Легоцького вже зареєстрований у додатку, адже це ще один крок до відкритості, зручності та нових можливостей для наших гостей.

Презентацію нового сервісу відвідали представники нашого музею:

- Горкій Іветта – завідувачка відділу маркетингу та розвитку музею;

- Лесів Михайло – завідувач відділу науково-освітньої роботи.

Ми впевнені, що «КультPro» стане справжнім провідником у світ української культури, а наша участь у ньому – підтвердження того, що ми йдемо в ногу з часом і створюємо комфорт для відвідувачів.

Міжнародний Фонд Івана Франка

Завантажити додаток можна за посиланням:

IOS: https://apps.apple.com/.../%D0%BA%D1%83.../id6752489545...

ANDROID: https://play.google.com/store/apps/details...

Горкій І.,

завідувачка відділу маркетингу та розвитку музею

«Вічність у миті». Фотовиставка Ігоря Климовича (відео)

 

«Вічність у миті». Фотовиставка Ігоря Климовича

 1 жовтня в День захисників та захисниць України в Закарпатському ОКМ ім. Т. Легоцького відбулося відкриття фотовиставки Ігоря Климовича «Вічність у миті», загинув 30 липня 2025 року. З вітальним словом виступила директор музею Ольга Шумовська, спогадами про Ігоря поділилися його брат Михайло, друг Віктор Курилишин позивний «Скіф» та журналістка Галина Гичка. Присутні переглянули також відео звернення його дружини – Олександри Климович. Коротко про Ігоря про його співпрацю з нашим музеєм та роботу по збереженні культурної спадщини розповів завідувач відділу новітньої історії, Меморіального музею-кімнати А. Волошина Михайло Джахман.

Загалом на виставці представлено 50 чорно-білих світлин на яких переважно відображено різні миті російської-української війни та військовослужбовці ЗСУ.

Всі знімки були зроблені на плівку. «Фотографія — це розказати історію, поділитися переживанням, емоцією, пережити і ще раз. Фотографія — спосіб зберегти частинку тих, хто йде від нас. Фотографія — спосіб залишити щось після себе» – слова Ігоря Климовича. Він захоплювався фотографією довгий час. У 2025 році відкрив у Стрию фотовиставку "Людина і війна" зі світлинами, зробленими на плівку на фронті. Попередньо домовлявся про виставку в Закарпатському ОКМ ім. Т. Легоцького але війна забрала його життя.

Ігор Климович позивний «Африка» був поетом, фотографом, краєзнавцем, істориком та військовим Хорунжої служби 3 ОШБр. Народився 13 червня 1991 року у с. Грабовець на Львівщині. Закінчив Дулібський ліцей імені Маркіяна Шашкевича, згодом навчався на факультеті туризму в Карпатському національному університеті. Упродовж останніх десяти років жив у Києві. Брав участь у Революції гідності, а у 2022 році долучився до Хорунжої служби 3 окремої штурмової бригади. У лютому 2025 року боєць отримав звання молодшого лейтенанта.

Займався евакуацією культурної спадщини: разом із побратимами 3 ОШБр врятував з Донеччини половецьку кам’яну бабу, яку під обстрілами вивіз до Дніпровського національного історичного музею імені Дмитра Яворницького. Проводили евакуацією музейних цінностей із прифронтових музеїв. Важливим напрямом його роботи було документування війни, збереження пам’яті для майбутніх поколінь. До українських музеїв ними було передано сотні військових артефактів. Наприклад до нашого музею Хорунжа служба 3-ї штурмової бригади передала десятки цінних експонатів свідків російсько-української війни.

Михайло Джахман,

завідувач відділу новітньої історії,

Меморільного музею-кімнати А. Волошина

Душею і серцем завжди молоді

 Сьогодні, 1 жовтня, поруч з таким важливим днем, як День захисників і захисниць України, відзначається не менш важлива дата – День людей похилого віку. Тому ЗОКМ ім. Т. Легоцького в цей день вирішив зробити невеличкий приємний подарунок для старшого покоління наших гостей, організувавши для них безкоштовну екскурсію залами нашого музею.

Приємно, що на такий захід зібралося чимало людей, які щиро зацікавилися подією і виявили бажання трохи глибше ознайомитися з історією Закарпаття. Для таких цілей Ужгородський замок, це найкраще місце, тому з нашими дорогими гостями, ми мали нагоду поговорити про історію самого Ужгородського замку, про особливості культури та історії Закарпаття, про релігійні традиції краю і, звісно ж, про сам краєзнавчий музей.

Вважаємо, що така акція виявилася дуже вдалою, адже багато з присутніх на екскурсії людей не є закарпатцями, і зараз вимушено тут проживають через війну, а тому для них, почути щось нове про край де вони наразі проживають, є особливо цінним досвідом. І приємно, що цей досвід став для них дійсно цікавим і важливим, свідченням чого для нас стали їх щира зацікавленість до екскурсії, а також велика кількість приємних відгуків про неї в кінці і в цілому про музей. Для наших співробітників, такі відгуки, приємні враження та щирі посмішки гостей, є найкращою оплатою за власну роботу. Це те, що завжди додатково стимулює до належної праці та виконання нашого головного обов’язку– збереження і популяризація нашої історичної спадщини, попри усі виклики сучасності.

Сьогодні наша місія, як припускаємо була виконана сповна, гості йшли від нас з новими знаннями та приємними спогадами, а це найголовніше. Тому дякуємо всім, хто сьогодні нас відвідав і долучився до екскурсії. Ми ж будемо продовжувати працювати і надалі, щоб і в подальшому дарувати радість всім нашим відвідувачам!

Михайло Лесів,

завідувач відділу науково-освітньої роботи.

У День захисників і захисниць України в Ужгороді презентували оновлену експозицію «За Україну, за її волю»

 1 жовтня 2025 року, у День захисників і захисниць України, в Закарпатському обласному краєзнавчому музеї ім. Тиводара Легоцького відбулася презентація доповненої експозиції «За Україну, за її волю», присвяченої героїзму українських воїнів у російсько-українській війні.

Серед нових експонатів експозиції «За Україну, за її волю»: збитий баражуючий боєприпас ZALA Lancet, використаний ворожими силами на території Курської області РФ, який музею передав учасник бойових дій і волонтер Євген Йоні; уламки авіаційної бомби ФАБ-500, зібрані у селі Миломихайлівка Дніпровської області та передані музею командиром мінометної батареї 23-ї ОМБ з позивним "КАДЕТ"; безпілотник-приманка «Пародія», який музею передав туризмознавець, волонтер і представник команди "Мукачівські дрони" Максим Адаменко; медичний рюкзак "Blackhawk", який передав лейтенант медичної роти 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади Ерік Глеба. Також до доповненої експозиції увійшли передані Еріком Глебою контейнери для транспортування боєприпасів, хвостовики від мін, артилерійська гільза калібру 125 мм та фрагмент кулеметної стрічки без набоїв.

Усі передані Закарпатському обласному краєзнавчому музеї ім. Тиводара Легоцького артефакти мають не лише матеріальну, а й глибоку символічну і документальну цінність. Вони засвідчують реалії сучасної війни, зміну тактик і технологій; відображають безпосередню участь Закарпаття у загальнонаціональному спротиві, адже більшість експонатів пов’язані з військовими, волонтерами та активістами краю; формують живу історичну пам’ять, яка допоможе майбутнім поколінням зрозуміти масштаби і характер спротиву України агресору; сприяють усвідомленню ролі кожного воїна, медика, волонтера в обороні держави; стають важливими джерелами для музейної справи та військової історії.

Презентація доповнення експозиції «За Україну, за її волю» в Закарпатському обласному краєзнавчому музеї ім. Тиводара Легоцького вкотре засвідчила, що український народ не лише бореться, а й фіксує свою історію, створюючи пам’ять, яка буде основою для майбутньої національної ідентичності та колективної гордості.

Ігор Шніцер,

к.і.н., старший науковий співробітник відділу новітньої

історії, Меморіального музею-кімнати А. Волошина

Релігійні та народні традиції: Покрови Пресвятої Богородиці

 Першого дня жовтня відзначаємо відразу кілька свят: День захисників і захисниць України, День українського козацтва та релігійне свято Покрови Пресвятої Богородиці. Вони нерозривно пов’язані між собою глибокими традиціями військової честі та духовної сили.

Одним із головних релігійних свят є Покрова Пресвятої Богородиці. Воно є особливим і серед Богородичних свят. Історія його виникнення відносить нас до далекого Константинополя. Під час облоги міста ворогами люди сховалися у храмі на Влахернах. Люди ревно молилися про порятунок. Разом з народом молився святий Андрій Юродивий. Під час молитви святий побачив у яскравому світлі Богородицю разом з Іоаном Хрестителем і апостолом Іоаном, яка об’явилася у святилищі храму. Марія довго молилася перед престолом, а потім зняла з голови велику хустку – омофор і широко розпростерла її над народом у храмі. Свято Покрови було встановлено ще в Х столітті на згадку про чудесні події в Константинополі. У християнській традиції воно втілює заступництво та материнську опіку Богородиці над усіма вірними.

На українські землі це свято прийшло разом із візантійською церковною традицією. Його українці відзначають ще з 1164 р. За новим календарем воно припадає на 1 жовтня. Запорозькі козаки вважали Пресвяту Богородицю своєю небесною покровителькою: на її честь зводили храми, перед походами зверталися до неї з молитвами про захист, а саме на Покрову обирали нового отамана. Символічно й те, що після цього дня козакам дозволялося залишати Січ і повертатися додому до родин.

Народні традиції суворо регламентують поведінку цього дня. Забороняється фізично працювати, копати чи рубати дрова, прибирати, прати, а також давати порожні обіцянки чи клятви – вважалося, що це принесе хвороби й невдачі. Всі справи потрібно зробити напередодні, щоб зустріти свято в чистоті й радості. Дозволялося лише приготування святкових страв. До Покров потрібно було завершити всі сільськогосподарські роботи, привести городи і подвір’я в порядок, оскільки наближалася зима. Після цього дня вже не виганяли худобу з хліву. Починався час для занять рукоділлям і вечорниць.

Дівчатам у цей день не можна відмовляти сватам – за повір’ям, тоді шлюбу доведеться чекати ще три роки. Дівчата, які ж хотіли вийти заміж, зверталися до небесної заступниці із молитвою про заміжжя. Після цього свята починався сезон сватання й весіль.

До свята Покрови утеплювали житло і пекли млинці. Перед тим, як сідати за святковий стіл, господиня обходила всі кутки з тарілкою і тільки після цього, прочитавши молитву Пресвятій Богородиці, пробувала їх на смак. Також для застілля пекли спеціальний Покровський коровай, яким пригощали всіх родичів і сусідів. А залишки короваю сушили і ховали до Великого посту.

У цей день кожна мати намагалася захистити дітей покровом від усіх бід. Для того благословляла всіх присутніх у хаті іконою Покрова.

У середині ХХ ст. свято Покрова набуло нового змісту – воно стало символічним днем для воїнів Української повстанської армії. Обравши це свято своїм, вояки УПА наголосили на спадкоємності визвольної боротьби українського народу від козацької доби до сучасності. Починаючи від 2014 року, саме цього дня в Україні вшановують День захисників і захисниць України.

Ікона «Покрова Пресвятої Богородиці» є однією із найбільш шанованих у християн, в народі здавна вважалася захисницею від ворогів. У неї просили допомоги перед боєм, оберегу від противників. Вважалося, що Богородиця своїм Омофором вкриває воїна, який воює за добру справу, приносить йому перемогу. У фондах Закарпатського обласного краєзнавчого музею ім. Т. Легоцького зберігається ікона «Покрова Пресвятої Богородиці». Вона потрапила до музею в 1983 р. Сама ікона виконана у яскравих кольорах. У центрі композиції – образ прихильної до віруючих Богородиці, у її витягнутих руках білий Омофор, розпростертий над головами вірних. Багатолюдність ікони, перебування людей під захистом Божої Матері, є втіленням ідеї небесного покровительства спільноті й державі.

Сьогодні, в свято Покрови Пресвятої Богородиці просимо в небесної захисниці заступництва і оберегу для наших воїнів, зберегти їх життя і відвести від них ворожі кулі й снаряди.

Василина Палинчак-Кутузова,

завідувач сектору етнографії.

Лариса Ганусинець,

провідний науковий співробітник відділу новітньої історії, Меморіального музею-кімнати А. Волошина

БУДЕМО ГІДНІ СЛАВИ ГЕРОЇВ

 1 жовтня в Україні відзначають День захисника і захисниць України.

​Цього дня українці вшановують усіх захисників, які не шкодуючи власного життя, борються за мир, свободу і незалежність нашої держави, які своєю професійною діяльністю, сумлінною працею, волонтерською роботою забезпечують Україні захист.

​Науковою бібліотекою Закарпатського обласного краєзнавчого музею ім. Т. Легоцького підготовлено ілюстровану виставку «Будемо гідні слави героїв».

Наталія Сачавська,

Завідувачка бібліотекою.