Лютий у краєзнавчому житті Закарпаття – це місяць, коли народився Федір Потушняк, яскравий представник наукової плеяди нашого краю. У лютому ж, через 49 років, не доживши всього 2 тижні до свого 50-річчя, він помирає. Проте навіть за такий короткий життєвий проміжок вчений залишив величезний творчий доробок. Археолог, етнограф, письменник та поет – його багатогранність воістину вражає.
Цього року виповнюється 115 років з дня народження вченого та 65 років від дня його смерті. На вшанування пам’яті дослідника започатковуємо серію публікацій, присвячену його творчості. Пропонуємо почати ознайомлення зі спадщиною науковця із фольклорних матеріалів, зібраних ним під час експедицій Закарпаттям.
Народився дослідник 27 лютого 1910 р. у селянській родині із с. Осій на Іршавщині. Освіту юнак здобув спочатку в Берегівській гімназії, потім продовжив навчання на філософському факультеті Карлового університету в Празі. Його наукові дослідження охоплювали галузі етнографії, фольклору, філософії. У різних виданнях з'являються його статті про народні вірування населення Закарпаття, фольклор, мову, історію, філософію тощо, а це близько 100 публікацій
Крім наукових розвідок, Ф. Потушняк є автором і новел, повістей, оповідань. Цікавою їх рисою є те, що у них переплелися як художній вимисел, так і результати розвідок у сфері етнографії та фольклору. Демонологічні образи, народні вірування та магічні ритуали органічно вплелися в його новели та повісті, проявляючись у різній мірі в кожному творі. Часто події його творів тісно пов’язані з життям села, світоглядом закарпатців і їхніми міфологічними уявленнями. Інтерес викликає новела «Капелюх із зеленим пером», у якій оповідь ведеться від першої особи – самого автора, що описує власні пригоди під час експедиції закарпатськими селами. У фондах Закарпатського обласного краєзнавчого музею ім. Т. Легоцького зберігаються машинописи цього твору. Вони прийняті на зберігання в групу «Архівна» під номером «Арх. -18850/1-5». А це – 5 чернеток із правками рукою Ф. Потушняка. В свою чергу, це свідчить про те, що автор кілька разів змінював зміст свого твору, редагував та удосконалював. Перші ескізи містять уривки, які не ввійшли до опублікованого варіанту. Пропонуємо ознайомитися з цими фрагментами:
«Я провадив археольоґічні розкопки в одній надзвичайно цікавій околиці… Село невеличке, всього пару десятків хатин... Здавалося, що в ньому живуть самі жінки – чоловіки від'їздили десь на заробітки і поверталися додому тільки під весну, коли їх чекало ярювання. ….
Я жив у селі в невеличкому, старовинному домику в самому центрі…. Народні перекази відносили початок його заснування в глибоку пору панщини. Домик був для мене повним таємниць. На піддаші знайшов я дуже багато старих латинських книг. З його стіни я видобув одного разу кістяк дівчини, підростка, який звалився на мене. В кутку пивниці я натрапив на людський череп з залізним обручем на голові, заковану в залізо людську руку та інше.
Жителів села я знав майже всіх… Скажу, що вони до мене ставилися добре з першого дня мого приїзду. Були це молоді вродливі жінки, старі баби, діти і кілька стариків. Вони вважали мене чимось вищим, сильним і добрим. Тому й поважали мене. Я швидко звик до умов їх життя і почував себе як дома, додержуючи всіх правил взаємної поваги…
Анна, Марія, Олена… Які милі, здорові, щасливі обличчя. Любили вони мене? Або я тільки тим був для них цікавим, що був чужим? Ні, то була чесна, природна здорова любов=дружба. Ми ніколи не проходили один біля одного, щоб не заговорити, не пожартувати. І як вони чесно забезпечували мене своїми продуктами. Як щиро дбали про мене….
***
– Пустіть! Пустіть! – кричала Олена.
Серце моє застукало дужче. Я найбільше боявся за неї. Побіг відчинити.
Стояла вона боса, у нічній сорочці – а вже пішов сніг, білою пеленою покрив усю землю…
Впала мені до ніг, обняла коліна. Я взяв її за руку й повів до кімнати. Трусилася від страху і була, як лід. Та почала гаряче мене цілувати.
– Він прийде… Я знаю, він прийде й буде мене там, дома, глядати… Тому втекла до вас… Тепер уже нічого не боюся. Із вами не боюся!
Страх мій начебто пом'як, і, навпаки, я чувся вже хоробрим… Попросив її лягти і тепло накрив. Вона зітхнула й заплющила очі. Сам ходив по кімнаті та обдумував пригоду…
Годинник в кухні де спала моя дівчина, вдарив одинадцять разів… Я підійшов до вікна… Тихо… З стріх капала вода. Від снігу було зовсім ясно на дворі. На горі вмить блиснув блідий вогник, і, як звичайно поплив вільшаником що колихнувшись над потоком і виринув коло хати Юри…Звідти швидко вернувся і … о диво ! Зупинився коло хати Олени.
У мене волосся стало дибом на голові, але я старався бути сміливим і не боятися. Згас… За хвилю показався перед моїми воротами… Ішов прямо сюди.
Я витяг пістолет і міцно тримав його в руці. Вікна мої скрипіли і мов падали з петель… В кімнаті неначе знявся вихор…Здавалося я втрачаю притомність… Тіло моє задубіло. Душа напружується, мов хоче закричати і ось наче бачу, як сильний, високий юнак з зеленим пером на капелюсі іде по кімнаті, прямує до ліжка Олени…
В ту ж хвилину я будучи непритомним вистрелив в нього. Приглушений крик… Потім шум по всьому домі, ніби хтось там за стіною бється в страшних муках… Потім все затихло…
Дівчина пробудилася, заспана входить до кімнати з ліхтарем.
Я непорушно стою з пістолетом серед кімнати як здеревянілий. Вона знову іде до кухні…
Якийсь рух в кухні пробудив мене з того сну. Я виразно почув бесіду… В мою кімнату входить із ліхтарем сільський чародій Іван і голосно питає:
- Ци спите? Давно вас буджу…
- Вже не сплю, - кажу я.
- Коли так, то слухайте, для чого я прийшов. Несила більше сторожити від нього село…Буду говорити мало, бо час не стоїть. Ви відкрили гріб і зняли колодиці з мертвого... Ви їх сфотографуйте і верніть на місце…або давайте нові, замкнемо його ними. Шкода, що я так пізно про все це дізнався… Ви не знаєте, що ви зробили. Майже сто років тому тут, у сьому домі, жив молодий граф. Кажуть, був дуже красним. Всі молодиці за ним дуріли. Все ходив капелюсі з зеленим пером. Його полюбила одна молодиця, у якої помер чоловік. Одної ночі, коли прийшов до неї, вона задушила його, бо не був їй вірним, а ходив за всіма…По смерті він далі приходив до молодиць, як живий, вив з них кров… Багато їх померло. Одні розкопали його гріб і заперли його уста і ноги на колодиці. Ви його освободили… Може скажете, що це брехня, але видите люди терплять…
Він розглядає кімнату, коли все оглянув – продовжував:
- Збирайтеся і ходім, щоби доки прийде північ взятися за діло. Треба ще нам і якого попа захватити».
Уривки тексту подано із збереженням авторської граматики та орфографії.
Використання матеріалів можливе тільки за умови вказання автора та вихідних даних.
Анастасія Хома,
завідувач відділу фондів
Василина Палинчак-Кутузова,
провідний науковий співробітник
відділу історії та краєзнавства
