Продовжуємо знайомити Вас із діяльністю неординарної особистості нашого краю – Федора Потушняка. Крім етнографічних та археологічних розвідок, він залишив і письменницьку спадщину. Готуючись до виставки, присвяченої 115-річчю з дня народження видатного земляка, музейні співробітники опрацьовують і велику кількість його архівних матеріалів. Гортаючи сторінки записів та нотаток Ф. Потушняка, ми поринаємо в світ його думок, знайомимося з минулим нашого краю, зафіксованими на папері віруваннями та традиціями місцевого населення, розкриваємо для себе глибину письменницького хисту вченого.
Фонди Закарпатського обласного краєзнавчого музею ім. Т. Легоцького містять велику кількість рукописів та машинописів його оповідань та новел. У день святого Валентина хочемо ознайомити Вас із уривками з ліричного оповідання «Птаха любові».
«…Одначе найкращий світ для мене став тоді, коли сонце склонялося над гори. Сонце заходило за скали. Летіли тоді золоті іскри від них вгору і золотим заревом лягало на них. Оживали золотопашні луги і несли таким чудотворним запахом…. Невідома таємничих форм птаха літала над скалами, купалась в золотих промінях сонця. Вся червона була вона. Ні, вона любила красоті заходячих променів сонця, бо завжди її там бачив і нікуди не відходила. … Я від дитинства знав, що це таємнича птаха. Вона прилітала в снах до мене і сідала над моєю головою… Я боявся її. Відтак, коли я підріс вона була для мене страшною. Вона сідала над моїм ліжком, я бачив її червоне піря і ясни як золото холодні очі. Коли я був хворий, уважав її птахою життя, коли в біді, символом будучого. Деб я не був відчував, що між мною і нею якийсь внутрішній зв'язок – якась невідома дність…
Але коли я став мущиною і любов застукала до мого серця невидимими таємничими вогниками, я пізнав, що вона є нічим другим, як любовю.
Так вона і є любов…. Птаха любові.
І одного вечора осідлав свого коня я пішов в гори де ті скали, щоби подивитися на неї дійсними очима.
По заході сонця я повертав додому і побачив самітню і одиноку серед гірської луки хатину. … Я стрітив її. Ішла маленькими стінками по склону гори по воду…. Була вона мала, майже дитина. І сталось щось незвичайне. Ми на себе споглинули. Зір її впав мені в серце як промінь і запали його…
Я глибоко зітхнув і вона глибоко зітхнула. Ми довго стояли і не могли проговорити ні слова.
На другий день я пішов знову до її хатини. … Дівчину я знайшов серед цвітнистого зеленого лугу, де вона понабирала білорусі баранчики і ніжно як квітка співала…
Я підійшов до неї. Вона була ще краща як учора, але очі її були смутні і тільки дивилися в долину. Ні слова вона не промовила на все моє щебетання. Тільки відповіла на прості річи. Я сів коло неї в пахучу траву, обійняв її, потім просив відізватися, але вона не відповідала і не хотіла дивитися на мене. Легко відвернула від себе мою руку а в очах її полилися сльозинки.
З великим сумом на душі я пішов від неї додому.
Накінець надійшов день, коли я мусів покинути любимі місця і повернути до місця моєї праці.
Я сказав:
- Наступив день нашої розлуки.
Вона значно подивилася на мене. І в тім погляді я пізнав любов. Значить, вона любить мене. Їй тяжко зоставатись без мене.
Я не повернув скоро…
Відкриваю двері і дізнаюсь: вона віддалась місяць тому за молодого лісника. Немає її вдома, пішла в ліс глибоко до стада і не знати коли поверне зі своїм мужем.
Я відїхав так, і не побачивши її.
Минуло десять років, я знову повернув в знакомі місця. Проходячи під скалами, де вже в мене нові інтереси є, случайно з цікавості … захожу в хатину під скалами.
Вона сама дома. За домашньою працею сидить вона і довго не помічає мене. Дивлюся на неї і дивуюся. Де поділося те все що церковною лампадою запалювало моє серце. Все тепер звичайне, просте, буденне… Ні, любов все таки щось обманчивою, хвилевою, якесь опяніння…
Вона раптом замічає мене і схопується.. Ах і – кричить вона, це ти? – Як давно я тебе не бачила. По її тілі проходять дивні судороги, очі горять дивним вогнем.
Я все це розумію, але вже не відчуваю.
- Так – говорю я – десять років, як ми не бачились. Як все від того часу перемінилося, все стало інчим, як все похолодніло…
- Ні, говорить вона – мені здається, що все те було тільки вчора. А основне я тільки тепер все це зрозуміла, все відгадала.
Дорогий мій давний жаданий! Тепер не бійсь нічого. А мій муж далеко, далеко. Він не скоро поверне додому. Я все любила тебе, тільки боялася пташки нещастя. Обійми мене!
… Вечером повертаючи додому, я ще раз вилізав на скалу, де жило проміння заходячого сонця. Кругом так тихо, таємничо. Така глибока вечірня тишина і велична і безконечна далекість неба. Одначе все пусто кругом. Птаха любові не літала більше в промінні сонця….».
Уривки тексту подано із збереженням авторської граматики та орфографії.
Використання матеріалів можливе тільки за умови вказання автора та вихідних даних.
Василина Палинчак-Кутузова,
провідний науковий співробітник
відділу історії та краєзнавства
