Ось і засяяли ялинки у нашому музеї, прикрашені власноруч та з любов'ю усіма музейними співробітниками, що ще більше надає святковості перебуванню в Ужгородському замку у зимові дні.
Але чи відомо вам, як і коли з'явилася традиція різдвяної ялинки?
У наш час різдвяна ялинка є одним із найзнаковіших символів різдвяно-новорічного святкового циклу, але мало хто знає, що її коріння сягає давніх часів. Прикрашання та шанування дерев з'явилися ще в дохристиянських культурах, де вічнозелені рослини стали символами життя, відродження та родючості. Вічнозелені рослини займали особливе місце у віруваннях германських та кельтських народів. Вони вірили, що ці дерева мають магічну силу, оскільки не скидають листя навіть посеред зими, символізуючи таким чином безперервність життя. Під час зимового сонцестояння (близько 21-22 грудня) люди прикрашали свої домівки сосновими гілками та вічнозеленими рослинами, щоб відігнати злих духів та запросити богів природи повернути весну. Роль дерева як захисника від злих духів породила численні повір'я та легенди. Дослідники фольклору зафіксували одну таку історію, яка належить до типової групи легенд, що пояснюють походження ялинки: Святе Сімейство втікало від своїх переслідувачів, проте жодне з дерев не хотіло сховати їх, навіть пишна тополя, за що була приречена на вічне тремтіння. Нарешті Святе Сімейство знайшло прихисток саме під ялинкою, за що її листя стали вічнозеленими, а гілки ростуть хрест-навхрест.
З поширенням християнства церква адаптувала багато язичницьких звичаїв та включила їх до нової релігії. Вічнозелене дерево стало символом небесного світла та надії, що відображало народження Ісуса. Перша задокументована прикрашена «різдвяна ялинка» згадується в XVI столітті в Німеччині. Кажуть, що реформатор Мартін Лютер прикрасив ялинку свічками, щоб відобразити світло зірок на віфлеємському небі. Наприкінці XVIII століття встановлення різдвяних ялинок з'явилося в багатьох частинах Німеччини та по всій Європі, переважно в будинках аристократії та заможної буржуазії - спочатку в містах, а потім поступово поширилося в селах. На основі етнографічних досліджень можна сказати, що сільське населення почало встановлювати декоративну ялинку як частину свята лише з кінця XIX століття. Однак не уявляймо собі оригінальні різдвяні ялинки такими, якими ми їх знаємо сьогодні. Спочатку вони були скромно прикрашені, лише свічками, а пізніше – паперовими прикрасами, скляними або із сухофруктів чи горіхів. З появою електричних лампочок свічки були замінені безпечнішими, барвистими вогниками, а різдвяна ялинка стала центральним елементом святкових прикрас.
Наприкінці ХІХ ст. різдвяна ялинка перетворилася у загальнонародне надбання: вона встановлювалася на важливих площах, перед міською ратушею, церквою та ринком. Цю ініціативу, започатковану у великих містах США, підхопили і в Європі.
Сьогодні різдвяна ялинка залишається символом життя, любові та єдності. Прикраси, вогні та подарунки, що кладуться під нею, підкреслюють радість спільного святкування. Хоча звичаї прикрашання можуть відрізнятися в різних куточках світу, символічне значення різдвяної ялинки є серцем свята всюди.
Різдвяна ялинка — це не лише красива прикраса, а й місток між минулим і сьогоденням, що несе послання свята крізь століття: надію, радість і відродження.
Завітайте до нашого музею у ці святкові дні, де серед сяючих ялинок, ви зможете побачити ще один достойний експонат у каплиці замку, пов'язаний із зимовими святами. Йдеться про частину стовбура новорічної ялинки, подарованої від України та встановленої у Ватикані на площі Святого Петра 16 грудня 2011 року. Традиція встановлювати різдвяну ялинку на площі Святого Петра у Ватикані з’явилася в 1982 році під час понтифікату Іоанна Павла ІІ. Кожного року ялинки дарує інша країна. У 2011 році саме із Закарпаття вибрали українську ялинку, 30-метрове дерево із 720 гілками, вагою понад 5 тонн, знайдене на Рахівщині. Вже тоді ця акція «Українське Різдво у Ватикані» стала символом української культури та єдності і засвідчила що Україна та її народ – у Європі. Фрагмент цієї ялинки був подарований нашому музею 18 травня 2012 року. Він виставлений для огляду до 7 січня 2026 року.
Валерія Русин,
завідувач відділу історії та краєзнавства
