Важливим завданням музею є не тільки зберігати предмети як свідчення історії та культури нашого народу, а й берегти пам’ять про людей, з якими ці предмети пов’язані. Саме такою родинною пам’яттю наповнена колекція рушників, яку днями передала до Закарпатського обласного краєзнавчого музею ім. Т. Легоцького Еріка Свида. За кожним рушником стоїть своя історія – родинна, жіноча, сповнена праці, традицій і особистих спогадів. Ці рушники дісталися їй у спадок від бабусь по материнській та батьківській лініях і стали своєрідним матеріальним зв’язком між поколіннями. Разом із рушниками до музейної колекції прийшла й історія кількох поколінь жінок – майстринь, які вирощували й обробляли сировину, пряли нитки, ткали полотно, вишивали та дбайливо зберігали свої роботи як частину родинного життя.
Частину з переданих рушників виготовила Марія Кармазин (дівоче Ремета), уродженка села Бенедиківці, яка після одруження жила в Домбоках на Мукачівщині. Вона майстерно володіла традиційним ткацтвом: виготовляла полотно для рушників, скатертин і простирадл, уміла снувати основу та заправляти нитки в кросна. Її майстерність була відома далеко за межами родини, до неї зверталися жінки із села та навколишніх поселень по допомогу в підготовці ткацького верстата.
Дочка Марії, Меланія Дудаш (Кармазин), успадкувала від матері любов до рукоділля. Із полотна, витканого матір’ю, вона вишивала рушники, які входили до складу весільного приданого. Такі рушники мали важливе обрядове значення: ними обдаровували родину нареченого, перев’язували старосту, а також використовували під час вінчання.
Інша група рушників була виготовлена в 1950-х роках у родині Доктор. Полотно для них ткала Єлизавета Доктор (1910 р. н.), а вишивали її дочки Єлизавета Доктор (1937–1987) та Маргарита Доктор (1947–2013).
Донька Єлизавети Доктор – Клара Кармазин (Мейсар), мати дарувальниці Еріки Свиди, – поділилася спогадами про технологію виготовлення самотканого полотна. Для його виробництва вирощували коноплі, які після збирання вимочували у воді, сушили, обробляли на терниці та вичісували. Отримане волокно пряли на куделі, формуючи тонку міцну нитку. Готову пряжу використовували для ткання полотна на верстаті. Нитки вручну заправляли через ничильниці та бердо, після чого готове полотно розрізали на окремі рушники.
У середині ХХ століття вишитий рушник залишався важливою складовою дівочого приданого. Жінки вишивали вечорами після важкої роботи в колгоспі та господарстві, самостійно добирали й обмінювалися нитками.
До наших днів ці рушники збереглися завдяки дбайливому ставленню кількох поколінь. Їх не використовували в повсякденному побуті, а складали та берегли як родинну реліквію. Сьогодні ці речі залишають приватний простір родини й отримують нове життя в музеї. Відтепер вони розповідатимуть не лише про традиційне ткацтво та вишивку Закарпаття, а й про силу родинної пам’яті, жіночу працю та здатність культурної спадщини долати час.
Василина Палинчак-Кутузова,
завідувач сектору етнографії
