В Закарпатському обласному краєзнавчому музеї ім. Т. Легоцького в 2015 році була відкрита експозиція «Inter arma silent musae» («Коли гримлять гармати, музи мовчать»). На ній представлені сотні оригінальних експонатів від учасників бойових дій в АТО, ООС, російсько-української війни 2022 року, волонтерів, студентів та учнівської молоді. Поміщені портрети померлих захисників України, їхніх бойових побратимів, особисті речі тощо.
Експозиція служить місцем відзначення в музеї героїчних і трагічних сторінок історії нашої незалежної країни. Тут родичі загиблих героїв наочно бачать своїх рідних в експонатах музею, мають можливість зустрітись з їхніми друзями та бойовими побратимами.
Одним з експонатів музею є бігборд «Військовослужбовці та правоохоронці, які загинули за єдність України. Закарпатська область» з портретами загиблих. На ньому десятки молодих обличь. Одним серед них є у верхньому ряду Наливайко Василь Васильович, уродженець с. Ставне, водій 128-ої окремої гірсько-піхотної бригади. Він загинув 28 червня 2014 року в районі населених пунктів Нижня Вільхова та Комишне внаслідок обстрілу ворогом колони тилового забезпечення сил АТО.
До портрету сина в музеї регулярно, як до Божого храму, навідується батько Героя - Наливайко Василь. Ми, музейні працівники випадково дізналися про це і напросилися до родини у відрядження в село Ставне на Великоберезняньщині, за 75 кілометрів від Ужгорода. Дві години їзди електричкою і ми в привітній родині ще зовсім молодих батьків - Люби та Василя Наливайків. Навколо чудесна карпатська природа, швидкоплинна річка Уж, зелені хребти гір та чепурні сільські хати. Красивий батьківський дім, великий сад. Добре доглянуті грядки з городиною та господарські будівлі.
Важко починати розмову з вбитими горем батьками. Спочатку вони показали кімнату сина, в якій нічого з від’їзду сина на війну не змінилося. Його книги, одяг, домашні речі, альбоми із світлинами, музичні інструменти, електроприлади. Батькам здається, що син тільки десь вийшов на хвилину-другу, що скоро повернеться… Важко батькам ще й тому, що він був єдиною дитиною в до безтями люблячій родині.
Народився наш Герой в січні 1991 року у Великому Березному. До шостого класу вчився в райцентрі. Через сімейні обставини батьки були змушені переїхати в село Ставне, де продовжив навчання до дев’ятого класу. Далі вчився у Львівському політехнічному коледжі. Отримав спеціальність механіка-водія. Був призваний до війська на строкову службу у внутрішні війська у м. Золочів на Львівщині. Згодом був направлений в Крим. Через півтора року повернувся додому.
Ще з дитячих років Василеві були притаманні риси справедливості: не міг пройти повз неправди, ніколи не скривдив меншого і слабшого. З юності мав велике бажання служити в поліції, щоб захищати законні права громадян України. Часи були важкі - масове безробіття, відсутність грошей. Він, не роздумуючи, вирішив заробити якусь копійчину для сім᾽ї. Наймався на будь яку роботу. Працював на важких роботах, підірвав здоров’я, згодом влаштувався на автомийку в Ужгороді. Робота була важкою, майже цілодобова, не висипався, приходив додому дуже втомлений.
Мати Героя Люба Іванівна веде далі розмову про сина.
Коли в Києві розпочався Євромайдан, він одним з перших рвався в «бій». Казав батькам: «Потрібно змінити цю країну, бачите що робиться. Всюди корупція, всі крадуть. Панує беззаконня і несправедливість». Нарікав на важке життя, відсутність роботи. Він казав, що маємо самі навести лад в своїй державі. Коли дивився новини, весь час підкреслював «Дивіться скільки їх таких, як я.» Він був не по роках надзвичайно відповідальним і серйозним.
Коли розпочалися бойові дії на Сході України, Василь добровільно пішов у військову частину в м. Ужгороді та підписав контракт на три роки. А в перших числах березня 2014 року прийшло повідомлення з військової частини прибути до місця призначення. Після проходження військової підготовки на полігоні в Оріховицях був відправлений в пункт призначення – м. Конотоп Сумської області. Третього травня з Конотопа виїхав в АТО, а дев’ятого травня вже отримав довідку про зарахування в частину. Батькам нічого не повідомляв, щоб уберегти від хвилювання. Про все це ми дізналися тільки згодом.
На місці бойового призначення сину виділили старенький ГАЗ-66, який ще був «учасником» афганської війни. Добряче довелося потрудитися, аби це «диво» техніки зрушило з місця. В кінці травня отримав 5-тиденну короткострокову відпустку. Не хотів затримуватися вдома. Рвався на фронт, до своїх побратимів. Він казав: «Мамо, ви не можете уявити, що то за звірі – окупант, терористи, найманці. Що вони там витворяють - палять, руйнують, вбивають. Їх потрібно терміново зупинити, інакше вони прийдуть і до нас, у наші хати, все знищать, повбивають нас усіх. Ви це розумієте, мамо?»
Змалку син ріс слухняною дитиною. Любив спорт, музику, футбол. Любив природу і ліс, особливо зимою. Був справжнім патріотом. Він першим у селі вивісив на хату державний прапор. І був дуже гордий цим та ніколи не розставався, до кінця свого короткого життя, з синьо-жовтим символом української незалежної держави.
На фронті зустрів вірних друзів, однодумців. Для них був справжнім побратимом. На війні працював водієм, доставляв боєприпаси, продукти харчування, воду і т. ін. Коли привозив на передову вантаж - радості було безмежно. Раділи всі: і хто отримав, і хто доставив речі та продукти. Важкою і небезпечною була його робота. Поїздки відбувалися весь час під шаленим артилерійським та кулеметним вогнем ворога. Добре знав яка небезпека на нього чатує. Та він розумів одне – якщо не я, то хто? На війні всім важко. Кожний відповідає за свою ділянку роботи. Одного дня син мені телефонував – «Мамо, у нас сьогодні свято». Боже, думаю яке? – «Нам сьогодні виділили по п’ять літрів води. Вистачило і помитися, поголитися, трохи освіжитися. Це для нас було велике свято».
Останній день життя сина пережила дуже багато і добре пам’ятаю все по годинах, хоча я була від нього за півтора тисячі кілометрів. Двадцять восьмого червня 2014 року в 5 годині ранку отримую смс: - «Мамо, живий, здоровий, все в порядку». Наступне повідомлення надійщло о 10:00 : «Їду за водою, згодом передзвоню». Пройшло дві години. Дзвінка немає. Згодом отримую смс: «Пройшов три пости, потрібно ще один, останній, передзвоню». Вже після цієї смс зв'язок перервався…Я заціпеніла, піді мною підкосилися ноги…присіла…загойдалася стеля… Блискавично промайнуло в голові:…четвертий пост…
О четвертій годині ранку пролунав дзвінок, який приніс найжахливішу у моєму житті звістку: «На ділянці лінії оборони відбувся бій, зв'язок був перерваний. Ворожий снаряд влучив в машину вашого сина. Вночі один з його друзів повідомив невтішну вістку…Тієї ж ночі отримала інше повідомлення: «Тіло буде доставлено через п’ять днів». З доставкою «вантажу-200» було багато труднощів. Літак весь час обстрілювали. Після цієї звістки серце здало – інфаркт.
І як жити далі згорьованим батькам, коли залишилися сиротами, без єдиного сина. Як жити люблячій дівчині Богдані, з якою не встигли побратися, а перед війною ділили всі радості і незгоди, планували щасливу родину. Важко змиритися з обставинами. Допомагає те, що відчуваємо підтримку з військової частини, в якій син служив. Особливо добрі і теплі стосунки з командиром підрозділу. Син часто згадував про нього, підкреслював, що він був для підлеглих як батько для дітей. Завжди ділив з ними усі нечисленні хвилини радості та негаразди. Світла і глибоко порядна людина. Не забувають про нашу сім’ю і в райвійськкоматі.
На будинку Ставненської школи, де навчався Василь Наливайко встановлено меморіальну дошку: портрет, роки життя - 04.01.1991- 28.06.2014 і слова:
«Пробачте, не вернусь уже додому.
Не лийте сльози - серце не міцне.
Хтось мусив захищати рідну землю.
Для цього доля вибрала мене».
Батьки вдома показали працівникам музею усі особисті речі сина. Для них вони святі до кінця їхніх днів. Погодилися передати обласному краєзнавчому музею ті речі, яким Василь дуже тішився і дорожив: футбольний м’яч, мобільний телефон, фірмову поліцейську шапку, яку носив коли навчався в поліцейській школі, кілька фотознімків.
Наступного дня батько Наливайко Василя електричкою приїхав до Ужгорода. Він приніс в дарунок обласному краєзнавчому музею найкращий портрет сина. В діючій експозиції ми разом оформили вітрину з особистими речами і світлинами Героя.
Ось про це в тихому смутку розповіла нам, науковим співробітникам музею, мати одного із захисників, Героя української незалежності, який віддав за свободу рідної землі найдорожче – своє життя. Таких героїв та історій в експозиції нашого музею – десятки. Це лише один із них.
…Біля цієї виставки щодня велелюдно. Старики і дорослі, діти і молодь, громадяни України та іноземних держав низько вклоняються пам᾽яті Героїв і висловлюють щиру вдячність науковим працівникам музею за збереження історичної пам᾽яті українського народу та поширення правди про героїв – борців за суверенітет і незалежність Української держави.
Прикметно, що відвідувач музею Л. Пушкар у книзі відгуків залишив пам᾽ятний запис: «Звичайні українці бажають стати вільними людьми й жити нормальним людським життям. Мріють, щоб їх держава Україна стала демократичною європейською державою, яка визнає основні людські права і свободи. Але вороги України, як на її території так і за її межами, намагаються цьому процесу перешкодити.
Демократичний світ став на бік України, тому що був змушений визнати мужність і героїзм українців які захищають не лише себе, але й всі народи Європи.
Трагічні сторінки історії України - це сторінки героїчної боротьби за її волю та незалежність. Найновіша сторінка цієї історії пишеться якраз в наш час, а її автором є весь український народ.
Я дійсно гордий за Вас, гордий за те, що і в нашому краї є хлопці сумлінні, відважні, нескорені, які стали на захист власної країни, власної гідності. Ви є дійсні герої, тому що Ви не боїтеся дивитися смерті прямо у вічі, й не жалкуєте свого життя за краще майбутнє своєї країни.
Слава Україні! Героям Слава! Бережіть себе!»
Орос І.І.- завідувач відділом
історії Карпатської України,
меморіальної кімнати А. Волошина,
меморіального комплексу «Красне поле».